Розділ п'ятий

Вся ця пригода тривала одну мить. Рани у Фабріціо були легкі, руку йому перев'язали, порвавши на бинти полковникову сорочку. Покласти його збирались на другому поверсі корчми.

– Але поки я вилежуватимуся нагорі, – сказав Фабріціо вахмістрові, – мій кінь знудиться сам у стайні й поскаче геть під іншим хазяїном.

– Як на новобранця, то голова в нього варить, – сказав вахмістр.

І Фабріціо поклали на свіжій соломі просто в жолобі, де стояв його кінь.

Бачачи, що Фабріціо дуже кволий, вахмістр приніс йому мисочку підігрітого вина і залишився поговорити з ним. У розмові він вихваляв нашого героя, і той почував себе на сьомому небі.

Прокинувся Фабріціо лише на світанні; коні протягло іржали, рвалися і тупотіли. Стайню наповнював дим. Спершу Фабріціо не міг уторопати, звідки цей галас, не тямив навіть, де він сам. Нарешті, мало не задихнувшись від диму, здогадався, що горить дім. За мить Фабріціо був уже на подвір'ї і сидів на коні. Він підвів голову – дим валив із двох вікон над стайнею, дах повивали чорні клуби завихреного диму. Вночі не менше сотні втікачів набилося в корчму «Білий кінь», усі вони кричали й лаялися. П'ятеро-шестеро, як устиг розгледіти Фабріціо, були зовсім п'яні. Один з юрби хотів затримати його і кричав:

– Ти куди ведеш мого коня?

Відмахавши чверть льє, Фабріціо обернувся й побачив, що його ніхто не переслідує. Будинок палав. Фабріціо впізнав міст, згадав про свою рану і лише тоді відчув, як пашить рука і боляче стягують її бинти.

«А що сталося із старим полковником? Він дав свою сорочку, щоб перев'язати мені руку».

Але цього ранку наш герой поводився напрочуд спокійно: звичних романтичних поривань позбавила його велика втрата крові.

«Праворуч! – скомандував він собі. – І гайда!»

Фабріціо спокійно поїхав понад берегом по дорозі, яка нижче мосту звертала праворуч. Йому згадалися поради доброї маркітантки. «Оце друг! – думав він. – Яка щира душа!»

Після години їзди він відчув кволість. «Що це зі мною? Невже я зомлію? – подумав він. – Якщо я втрачу свідомість, у мене вкрадуть коня, та, може, ще й роздягнуть, і тоді прощавай, моя скарбнице!» Йому вже бракувало сили правити конем, він лише намагався якось утриматися в сідлі. Його блідість помітив якийсь селянин, що копав біля дороги, і поспішив піднести йому склянку пива і кусень житнього хліба.

– Подивився я на вас, – сказав селянин, – думаю: блідий який! Мабуть, із тих, що були вчора поранені у великій битві.

Допомога прийшла як ніколи доречно. Коли Фабріціо підніс до рота хліб, в очах йому вже потемніло і в голові запаморочилося. Підкріпившись, він подякував селянинові і спитав:

– Де я зараз?

Селянин пояснив, що звідси три льє до містечка Зондерс,[101] де він може знайти допомогу. Фабріціо дістався туди, майже нічого не тямлячи, намагаючись лише не впасти з коня. Побачивши розчинену браму, він в'їхав у двір. То була корчма «Скребло». З будинку одразу вибігла опасиста господиня. Тремтячим з жалю голосом добра жінка гукнула на допомогу. Дві молоді дівчини допомогли йому злізти з коня, і ледве він спішився, як одразу зомлів. Покликали хірурга, той пустив йому кров. Кілька днів Фабріціо не відчував, що з ним роблять: він лежав у забутті.

Колота рана в стегні могла загноїтися. Повертаючись до тями, хлопець просив подбати про його коня. Він раз у раз повторював, що добре заплатить, і це ображало добру господиню та її дочок. Його дбайливо доглядали, і через два тижні хворий трохи оклигав. Аж одного вечора він помітив, що в його господинь досить стурбований вигляд. Незабаром до кімнати зайшов німецький офіцер; він щось розпитував, йому відповідали мовою, незнайомою Фабріціо. Проте хлопець здогадався, що цікавляться його особою, і вдав, ніби спить. Згодом, вирішивши, що офіцер уже пішов, він покликав хазяйок.

– Чого приходив цей офіцер? Невже мене збираються внести до списку військовополонених і заарештувати?

Господиня зі слізьми на очах кивнула головою.

– У мене в доломані[102] сховані гроші, – вигукнув він, зводячись на ліжку. – Купіть мені цивільне вбрання, і сьогодні вночі я своїм конем пощу звідси. Ви врятували мені життя, дали мені притулок, коли я міг звалитися мертвий на дорозі. Врятуйте мене ще раз, допоможіть мені вернутись до матері.

Обидві дочки так уболівали за Фабріціо, що тут же розплакалися. По-французькому вони розуміли кепсько, і тому підійшли до його ліжка, щоб розпитати. Потім вони по-фламандському затіяли суперечку з матір'ю, раз у раз жалібно позираючи на нашого героя. Фабріціо здогадався, що його втеча може завдати їм великих прикрощів, проте задля нього вони ладні ризикнути. Притискаючи руки до серця, він палко дякував їм. Місцевий єврей роздобув і о десятій вечора приніс потрібне вбрання. Та коли хазяйські дочки порівняли принесеного сюртука з доломаном Фабріціо, то побачили, що його треба вшити. Часу було обмаль, і обидві негайно взялися за роботу. Фабріціо показав, де в нього заховані наполеондори, і попрохав зашити їх у куплене для нього вбрання. Разом з сюртуком єврей приніс і пару добрих новісіньких чобіт. Фабріціо, не вагаючись, показав дівчатам, де треба розрізати його гусарські ботфорти, щоб дістати діаманти, і їх сховали у підшивку нових чобіт.

Велика втрата крові і спричинена цим кволість викликали дивне явище: Фабріціо майже забув французьку мову. До своїх господинь він звертався по-італійському, а вони розмовляли фламандською мовою, – отож, співрозмовники спілкувалися одне з одним лише на мигах. Хоча дівчата були зовсім безкорисливі, побачивши діаманти, вони застрибали від захвату: Фабріціо видався їм перебраним принцом. Анікен, молодша і наївніша з двох сестер, просто розцілувала Фабріціо. Хлопцеві ж обидві сестри здавалися красунями. Опівночі, коли хірург, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, дозволив йому випити трохи вина, Фабріціо майже перехотілося їхати.

«Де мені буде краще, ніж тут?» – думав він. А проте о другій ночі він устав і одягнувся. Тут він довідався від хазяйки, що його коня забрав той самий офіцер, який кілька годин тому приходив з обшуком.

– От негідник! – вилаявся Фабріціо. – Пограбував пораненого!

Молодий італієць не був філософом, він зовсім забув, як йому самому дістався кінь.

Анікен, умиваючись слізьми, сказала, що для нього найняли коня. Їй було жаль розлучатися з ним. Прощання було дуже ніжне. Фабріціо підняли і посадили в сідло два кремезні молодики, родичі доброї господині. Щоб він не звалився з коня, вони притримували його дорогою, а за кількасот кроків попереду маленького каравану йшов третій проводир і підозріливо дивився, чи нема на шляху патрулів. Через дві години зробили зупинку в домі хазяйчиної небоги. Хоч як умовляв Фабріціо своїх супутників розпрощатися з ним, вони ні за що не погоджувались, запевняючи, що ніхто ліпше за них не знає лісових доріг.

– Але вранці помітять мою втечу, а коли з'ясується, що й вас нема вдома, дорого вам обійдеться ваша відсутність! – казав Фабріціо.

Рушили далі. На щастя, перед світанням густий туман повив рівнину. До містечка прибули близько восьмої ранку. Один з молодиків пішов дізнатися, чи ворог не захопив поштових коней. Виявилося, що станційний наглядач устиг їх заховати, роздобувши десь жалюгідних шкап і поставивши їх у стайні. Подалися шукати коней у болотах, де вони були сховані, і через три години вже зміцнілий Фабріціо сів до благенького кабріолета,[103] запряженого одначе парою добрих поштових коней. До нашого героя уже вернулася сила. Зворушливим було прощання з провожатими, родичами господині. Гроші прийняти вони відмовилися, хоч як старався Фабріціо підшукати нагоду, щоб заплатити.

– Пане, гроші вам зараз потрібніші, ніж нам, – відповідали ці славні хлопці.

Нарешті вони вирушили назад додому. Збадьорений дорогою Фабріціо послав з ними листи, в яких висловив свої почуття добрим господиням. Фабріціо писав зі слізьми на очах, і його лист до юної Анікен, безперечно, дихав любов'ю.

Решта подорожі відбулася без особливих пригод. Після прибуття до Ам'єна[104] він відчув сильний біль від рани в стегні. Сільський ескулап прочистив рану недбало, і, незважаючи на кровопускання, вона загноїлася. Поки Фабріціо два тижні лежав у готелі, який утримувала облеслива й жадібна родина, союзники захопили Францію. Фабріціо так багато міркував над усім пережитим, що став іншою людиною. Дитиною він залишився тільки в одному: йому дуже кортіло з'ясувати, чи справді те, що він бачив, було битвою і чи була це битва під Ватерлоо? Вперше в житті читав він з великою втіхою, сподіваючись відшукати в газетах або в розповідях про цю битву, опис тих місць, де він їздив в ескорті маршала Нея та іншого генерала. З Ам'єна Фабріціо майже щодня писав своїм любим приятелькам, господиням «Скребла». Після одужання він одразу подався до Парижа і в колишньому своєму готелі знайшов десятків зо два листів од матері та тітки, в яких обидві благали його швидше вертатися. В останньому листі графині П'єтранера були загадкові натяки, які дуже його стурбували. Цей лист розвіяв усі ніжні мрії Фабріціо. Щоб побачити велике для себе попереду лихо, людині його вдачі досить було одного слова, і розбуджена уява малювала йому це лихо в усіх моторошних подробицях.

«Ні в якому разі не підписуй листів, у яких ти подаєш звістку про себе, – попереджувала графиня. – Не приїжджай прямо на озеро Комо, зупинися в Лугано, на швейцарській території».

Прибути до цього містечка він повинен під прізвищем Каві; в найкращому готелі його чекає графинин лакей, він скаже, що робити далі. Лист завершувався словами:

«Приховуй від людей свою шалену витівку і, головне, не тримай при собі ніяких паперів: ні писаних, ні друкованих. У Швейцарії за тобою ходитимуть друзі святої Маргарита.[105] Якщо я матиму досить грошей, – писала графиня, – я пошлю когось до Женеви, в готель «Терези»: там ти взнаєш деякі подробиці, про які я писати не можу, однак тобі треба їх знати до повернення. Але Богом святим благаю: не затримуйся в Парижі жодного дня, бо тебе впізнають наші шпики».

Уява Фабріціо малювала фантастичні картини, і його цікавило тепер лише одне: на які загадкові обставини натякала йому тітка. Він негайно вирушив на батьківщину, дорогою до Франції його двічі затримували, але йому вдалося викрутитися. Цих прикрощів завдав йому італійський паспорт і дивний титул торговця барометрами, що ніяк не пасував до його юного личка й забинтованої руки.

Нарешті Фабріціо прибув до Женеви, зустрівся з графининим служником, і той від імені тітки розповів, що міланській поліції донесли, ніби Фабріціо послали до Наполеона з якимись пропозиціями від таємного товариства змовників, організованого в колишньому Італійському королівстві. «Якби мета його подорожі була інша, – говорилося в доносі, – навіщо тоді йому було б прибирати чуже ім'я?» Мати Фабріціо намагається довести істину, а саме: по-перше, її син Швейцарії ніколи не покидав, а по-друге, він раптово виїхав з замку після сварки із старшим братом.

Вислухавши цю розповідь, наш герой запишався. «Виходить, мене вважають начебто за посла при Наполеоні, – сказав він собі. – Мені начебто випала честь розмовляти з цим великим мужем. От дав би Господь!» Він згадав, що його предок у сьомому коліні – онук дель Донго, прибулого до Мілана в почті Сфорца, сподобився честі бути обезглавленим, бо герцогові вороги схопили його, коли він подався до Швейцарії домовлятися з кантонами про вербування вояків. Перед очима Фабріціо постала гравюра в родоводі дель Донго, присвячена цій події. Розпитуючи служника своєї тітки, Фабріціо довідався про одну подробицю, яка вихопилась у служника в пориві обурення, хоч графиня не раз веліла про це мовчати; в міланську поліцію доніс його старший брат Асканьо. Почувши цю страшну вістку, наш герой знавіснів. Шлях з Женеви до Італії іде через Лозанну. Хоча через дві години до Лозанни[106] мав вирушити диліжанс, Фабріціо ухвалив вирушити негайно і пройти пішки відстань десять-дванадцять льє. На прощання в Женеві, в одній понурій швейцарській кав'ярні, він завів сварку з хлопцем, який, на думку Фабріціо, дуже дивно до нього приглядався. Була то щира правда: молодий женевець, людина флегматична, розважлива, заклопотана лише думками про гроші, сприйняв його за божевільного: Фабріціо вовком поглядав на всіх клієнтів і облив свої штани кавою, яку йому принесли. У цій сварці перший порив Фабріціо був цілком у дусі шістнадцятого сторіччя: замість викликати женевця па поєдинок, він вихопив стилет і хотів його заколоти. Фабріціо в запалі обурення забув усі завчені правила честі, в ньому озвався інстинкт або, краще сказати, дитячі спогади.

Графинин повірник, з яким він зустрівся в Лугано, ще дужче розпалив його лють, повідомивши нові подробиці. В Гріанті Фабріціо любили, там не проговорився ніхто, – всі вдавали, ніби вірять, що він поїхав до Мілана, і якби не люб'язна братова послуга, міланська поліція його відсутності б не помітила.

– Ваші прикмети, мабуть, повідомлено митникам, – сказав Фабріціо тітчин посланець, – якщо ми вирушимо гостинцем, нас затримають на кордоні Ломбардо-Венеціанського королівства.

В горах, що відокремлюють Лугано від озера Комо, Фабріціо та його люди добре знали кожну стежку. Вони перебралися на мисливців, тобто на контрабандистів, а оскільки їх було троє і вигляд у них був суворий, сторожа при зустрічі тільки привіталася з ними. До замку Фабріціо постарався заявитись близько півночі: о цій порі вже давно спали його батько і всі лакеї з пудреним волоссям. Він легко спустився в глибокий рів і дістався до замку крізь віконце льоху. Там на нього вже чекали мати і тітка, тут же набігли й сестри. Оханням, ніжностям, сльозам не було кінця-краю, і, коли ці щасливці, що не вірили своєму щастю, змогли нарешті розважливо розмовляти, перші промені світання попередили їх, що час не стоїть на місці.

– Про твоє повернення, сподіваюся, твій брат не здогадується, – мовила пані П'єтранера. – Я перестала з ним розмовляти після його прекрасного вчинку, і, на мою превелику честь, це допекло його до живого. Сьогодні за вечерею я вирішила звернутись до нього: мені треба було якось приховати свою шалену радість, інакше вона могла збудити в нього підозру. Він явно запишався нашим вдаваним примиренням, а я скористалася з його доброго настрою і за столом підпоїла його. Сьогодні він не стане чаїтися десь у засідці й шпигувати, як завжди.

– Треба сховати нашого гусара в твоїх покоях, – сказала маркіза, – йому не можна зараз їхати. На радощах ми самі не свої, а треба зібратися з думками і обміркувати, як нам перехитрити страшну міланську поліцію.

Так і вчинили. Проте наступного дня маркіз та його старший син помітили, що маркіза весь час сидить у невістчиному покої. Не будемо описувати поривів ніжності й радощів, які хвилювали жінок, охоплених безмежним щастям. Серця італійців куди дужче, ніж наші, краються підозрами і навісними химерами, породженими буйною уявою. Натомість і радість вони переживають дужче і довше за нас. Того дня графиня й маркіза немов збожеволіли. Фабріціо знов довелося розповідати про всі свої митарства. Врешті постановили вирушити до Мілана, щоб там сховати свою радість; таїтися від нагляду самого маркіза та його сина Асканьо здавалося їм занадто важким.

Дістатись до Комо вирішили власним човном: інший транспорт збудив би тисячу підозр. Але коли припливли в гавань Комо, маркіза раптом згадала, що забула в Гріанті важливі папери й послала по них перевізників. Природно, ті не могли нікому розповісти, як провели час у Комо обидві дами. А вони, прибувши на місце, найняли карету, – такі екіпажі чекають на гостей біля високої середньовічної вежі, яка височить над брамою міланської застави. Перше ніж візник устиг перекинутися з ким-небудь слівцем, вирушили з міста. За чверть милі на дорозі трапився знайомий молодий мисливець; побачивши, що дами ідуть без кавалера, він люб'язно запропонував провести їх до міланської застави, бо сам хотів пополювати в його околицях. Усе йшло гаразд, дами щебетали зі своїм молодим подорожнім, аж раптом на повороті, де шлях оббігає чудове лісисте узгір'я Сан-Джованні, коней схопили за гнуздечку троє переодягнених жандармів.

– Ох, нас зрадив чоловік! – вигукнула маркіза й зомліла.

До карети, заточуючись, підійшов вахмістр, що стояв неподалік, і сказав п'яним голосом:

– Я дуже шкодую, що мені доручено таку місію, але я мушу арештувати вас, генерале Фабіо Конті.

Фабріціо подумав, що вахмістр для сміху величає його генералом. «Ти ще поплатишся за це», – сказав він собі. Позираючи на перебраних жандармів, Фабріціо чекав нагоди, щоб вискочити з екіпажу і втекти полем.

Про всяк випадок графиня посміхнулася й сказала вахмістрові:

– Голубе мій! Невже ви вважаєте за генерала Конті цього шістнадцятилітнього хлопчака?

– А ви хіба не генералова донька? – запитав вахмістр.

– Погляньте-но на мого батька, – сказала графиня, показуючи на Фабріціо.

Жандарми зайшлися реготом.

– Тільки без розумувань! Покажіть ваші паспорти! – звелів вахмістр, роздратований загальними веселощами.

– Наші дами, їдучи до Мілана, паспортів не беруть, – з філософським спокоєм відповів візник. – Вони ідуть зі свого замку Гріанта. Ось ця пані – графиня П'єтранера, а та – маркіза дель Донго.

Геть спантеличений вахмістр підійшов до своїх людей, що тримали коней, і став радитися з ними. Нарада тривала добрих п'ять хвилин, але графиня втрутилась, попросивши дозволу проїхати кілька кроків і поставити карету в затінку. Хоча була лише одинадцята ранку, сонце пекло немилосердно. Фабріціо пильно оглядався довкола, міркуючи куди тікати, і побачив, як на курний гостинець польовою стежкою вийшла юна дівчина чотирнадцяти-п'ятнадцяти років; затуляючи хусточкою личко, вона тихо плакала. Йшла вона між двома жандармами в формі, а слідом теж у супроводі двох жандармів велично виступав сухорлявий високий чоловік, ніби той префект у процесії.

– Де ви їх перейняли? – запитав вахмістр, якого зовсім розвезло від вина.

– Тікали через поле, а паспортів при них ніяких.

Вахмістр став ні в сих ні в тих. Йому треба було затримати двох арештантів, а в нього на руках опинилося аж п'ятеро. Зі своїм штабом він відійшов на кілька кроків, залишивши одного вартувати величного полоненого, а другого – держати коней.

– Сиди! – тихо сказала графиня Фабріціо, побачивши, як він вискочив з екіпажу. – Все обійдеться.

Було чути, як один із жандармів вигукував:

– Дарма! Паспортів вони не мають, отже, ми затримали їх цілком слушно.

Вахмістр, здавалося, вагався. Його турбувало прізвище графині П'єтранера, генерала П'єтранеру він знав, але про генералову смерть йому не було відомо.

«Граф П'єтранера не з тих, хто простить кривду, якщо я недоречно заарештую його дружину!» – подумав він.

Поки тривали розмови, графиня озвалась до молодої дівчини, що стояла на курному шляху біля карети, – її врода вразила графиню.

– Синьйорино, у вас розболиться голова від сонця. Цей бравий вояк, – додала вона, киваючи на жандарма при конях, – звісно, дозволить вам сісти в коляску.

Фабріціо, який крутився біля коляски, підійшов, щоб підсадити дівчину. Він підтримував її за лікоть, і дівчина вже була стала на приступку, як раптом імпозантний її супутник, а він стояв за шість кроків від карети, загув густим від пихи басом:

– Стій на шляху, сідати до чужої коляски незручно!

Цього наказу Фабріціо не розчув. Дівчина зразу повернулася і скочила з приступки, але її все ще підтримував Фабріціо, і вона впала йому в обійми. Він усміхнувся, вона спаленіла, і, коли вже ступила додолу, вони ще якусь мить дивились одне на одного.

«У в'язниці я мав би прегарну приятельку! – подумав Фабріціо. – Яке в неї високе і горде чоло! Вона уміла б щиро кохати».

Підійшов вахмістр і владно запитав:

– Котра з дам Клелія Конті?

– Я, – відповіла дівчина.

– А я – генерал Фабіо Конті, – вигукнув величний старець. – Я камергер його величності принца Пармського.[107] Це неприпустимо, щоб з людиною мого стану поводились, мов з якимсь злодюжкою.

– Позавчора, сідаючи до човна в гавані Комо, ви послали к бісу поліцейського інспектора, коли він зажадав од вас паспорта. А сьогодні він пошле вас прогулятись під вартою.

– Човен уже відчалив від пристані, я квапився, бо заносилося на бурю. З берега якийсь чоловік у цивільному гукнув мені, щоб я вернувся, я назвав йому себе, і ми попливли.

– А цього ранку ви втекли з Комо.

– Людина мого стану, їдучи з Мілана подивитись на озеро, паспорта не бере. Нині вранці в Комо мені сказали, що мене заарештують на заставі. З міста я вийшов пішки разом з дочкою, сподіваючись зустріти на шляху коляску, щоб поїхати до Мілана. Я збираюся подати там скаргу генерал-губернатору провінції.

Вахмістрові, мабуть, камінь з серця спав.

– Отож, генерале, ви заарештовані, і я відвезу вас до Мілана. А ви хто такий? – звернувся він до Фабріціо.

– Мій син, – відповіла графиня, – Асканьо, син дивізійного генерала П'єтранери.

– Безпаспортний, графине? – спитав жандармський вахмістр уже лагіднішим тоном.

– Він ще хлопчак і паспорта не брав. Він ніколи не подорожує сам, а лише зі мною.

Під час цієї розмови генерал Конті сперечався з жандармами, все більше стаючи в ображену позу.

– Чого марнувати стільки слів? – сказав один із жандармів. – Ви заарештовані, та й годі.

– Ви повинні дякувати, – зауважив вахмістр, – що ми дозволяємо вам найняти в якогось селянина коня, а то, незважаючи на спеку та куряву, на ваш камергерський чин, довелося б вам котити на своїх, а ми їхали б обабіч кіньми.

Генерал почав сваритися.

– Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твій генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.

Генерал просто не тямив себе з люті. А в кареті тим часом справа складалась куди краще.

Графиня уже командувала жандармами, як своєю челяддю. Вона дала екю одному з них і послала в корчму, що виднілась за двісті кроків, щоб він приніс вина й передусім холодної води. Принагідно вона заспокоїла Фабріціо, який усе поривався тікати до лісу, що вкривав узгір'я. «Пістолети в мене добрі», – думав він. Графиня домоглася від розсердженого генерала, щоб він дозволив дочці сісти в екіпаж. Генерал, великий любитель побалакати про себе та про свою рідню, повідомив дам, що його доньці минуло лише дванадцять, бо вона народилася 27 жовтня 1803 року, але вона така розумниця, що всі дають їй чотирнадцять і навіть п'ятнадцять.

«Яка обмежена людина!» – промовляли графинині й маркізині очі. Завдяки графині все влаштувалось після переговорів, що тривали цілу годину. Один із жандармів, коли графиня сказала йому: «Нате вам десять франків», згадав про якусь пильну справу в сусідньому селі і віддав свого коня генералові Конті.

З генералом поїхав вахмістр, а всі інші жандарми повсідалися під деревом у товаристві чотирьох величезних обплетених сулій, – посланий до корчми жандарм приніс з допомогою селянина вино. Щоб вернутися до Мілана, достойний камергер дозволив Клелії Конті сісти до жінок у карету, а сина славного генерала П'єтранери ніхто й не думав затримувати. Коли подорожні перекинулись першими ввічливими словами й обговорили несподівану пригоду, Клелія Конті зауважила, що вродлива графиня дивиться на Фабріціо захоплено, – виходить, вона не мати. Особливо зацікавили дівчину неодноразові натяки на якийсь геройський, сміливий і дуже небезпечний вчинок, що його він недавно здійснив. Але при всій своїй кмітливості юна Клелія не могла здогадатися, про що йдеться.

Вражено розглядала вона молодого героя, чиї очі, здавалося, ще палають вогнем недавніх подвигів. А він був вражений дивною вродою цієї дванадцятирічної дівчинки, яка зашарілась від його захоплених поглядів.

За льє до Мілана Фабріціо сказав, що хоче провідати дядька, і попрощався з дамами.

– Якщо викручуся з цієї халепи, – сказав він Клелії, – приїду до Парми оглянути її чудові картинні галереї. Запам'ятайте, будь ласка, моє ім'я: Фабріціо дель Донго.

– Отакої, – гукнула графиня. – Це так ти умієш зберігати своє інкогніто! Синьйорино, будь ласка, запам'ятайте, що цей шибеник – мій син і звати його П'єтранера, а не дель Донго.

Пізнього вечора Фабріціо вернувся в Мілан брамою Ранца, ці ворота ведуть до бульвару, модного місця для прогулянок. Дрібні заощадження маркізи та її сестри підірвала відправка двох служників до Швейцарії; на щастя, Фабріціо ще зберіг кілька золотих і один діамант, який було ухвалено продати.

В місті обох дам знали й любили. Клопотати за Фабріціо перед бароном Біндером, начальником поліції, почали найзначніші і найсвятобливіші представники австрійської партії.

– Ці панове, – запевняли вони, – не розуміли, як можна серйозно сприймати вибрик шістнадцятирічного хлопчака, який посварився з братом і втік з батьківського дому.

– Мій обов'язок усе сприймати серйозно, – лагідно відповів барон Біндер, людина розважлива і смутна. Він саме організував горезвісну міланську поліцію й поставив перед собою мету відвернути революцію, на зразок тієї, що 1746 року вигнала з Генуї австріяків.[108] Міланська поліція, яку прославили пригоди панів Пелліко та Андріана,[109] не була така вже й жорстока. Вона послідовно й суворо дотримувалась драконівських законів. Імператор Франц II[110] хотів нажахати зухвалі уми італійців.

– Дайте мені, панове, засвідчені показання того, що робив юний маркезіно дель Донго, – відповів барон Біндер захисникам Фабріціо, – і то день по дню, починаючи від восьмого березня, коли він покинув Гріанту, і до прибуття, вчора ввечері, до нашого міста, де він нині переховується в кімнаті своєї матері, і я ладен вважати його за наймилішого пустуна з молодих міланців. Якщо ж ви докладно не вкажете, де він пропадав після зникнення з Гріанти, то, незважаючи на його високий рід і всю мою пошану до приятелів його дому, як ви розумієте, мій обов'язок – заарештувати його. І мені доведеться тримати його за ґратами доти, доки він не доведе, що не їздив до Наполеона з місією від тієї купки невдоволених, які є в Ломбардії серед підданців його імператорської й королівської величності. Зважте ще, панове: коли молодий дель Донго зуміє це обвинувачення спростувати, все одно він залишиться винний у тому, що подався за кордон без обов'язкового в таких подорожах паспорта, під чужим прізвищем, свідомо скориставшись паспортом простого ремісника, тобто людини низького стану, що неприпустимо для дворянина.

Цю безжально ясну заяву начальник поліції зробив з усією ґречністю й шанобливістю, як того вимагало суспільне місце маркізи дель Донго та її вельможних покровителів.

Довідавшись про відповідь барона Біндера, маркіза впала в розпач.

– Фабріціо ув'язнять! – гукнула вона, заливаючись слізьми. – А якщо він опиниться за ґратами, тільки Господь Бог знає, коли його випустять на волю. Батько його зречеться.

З двома-трьома близькими приятелями пані П'єтранера і її братова скликали нараду. Незважаючи на їхні умовляння, маркіза наполягала, щоб син виїхав тієї самої ночі.

– Але ж ти бачиш, – казала графиня, – баронові Біндеру відомо, що твій син тут. Він чоловік зовсім не лихий.

– Не лихий, але йому хочеться догодити цісареві Францу.

– Одначе якби для кар'єри барон вважав корисним запроторити до в'язниці Фабріціо, він би вже зробив це. Влаштувати втечу Фабріціо означало б виявити образливу недовіру баронові.

– Одначе, коли він натякнув, що знає, де Фабріціо переховується, він цим сказав: йому треба тікати! Ні, жити з невідчепною думкою: «За чверть години мого сина, може, кинуть за ґрати!» я не можу. Хоч би які честолюбні наміри виношував барон Біндер, – додала маркіза, – йому для зміцнення свого становища в країні вигідно підкреслювати свою доброзичливість до таких людей, як мій чоловік. Хіба дивна відвертість, з якою він повідомив, що знає, де шукати мого сина, не доводить усе це? Більше того, він вельми люб'язно розтлумачив, у яких двох злочинах обвинувачують Фабріціо за доносом його брата-нікчеми, і додав, що кожен з цих злочинів карається тюрмою. Хіба цим він не сказав нам: «Може, ви волієте за краще вигнання? Самі вибирайте!»

– Якщо ти вибереш вигнання, – наполягала графиня, – ми більше ніколи не побачимо Фабріціо.

Фабріціо, а він був на цих переговорах разом з давнім маркізиним приятелем, нині радником при трибуналі, запровадженому Австрією, рішуче висловився за втечу. І покинув палац того самого вечора, сховавшись у колясці, – цей екіпаж повіз до театру Ла Скала його матір і тітку. Візник довірою не користувався, але коли він пішов, як завжди, в таверну, а при конях залишився лакей, людина надійна, перебраний на селянина Фабріціо вискочив з коляски і пішов з міста. Другого дня він так само щасливо перетнув кордон і за кілька годин прибув до п'ємонтського материного маєтку, біля Новари, в Романьяно, де поліг Баярд.[111]

Можна уявити, як уважно слухали оперу графиня та її невістка, сидячи в ложі Ла Скала. До театру вони вибрались лише для того, щоб порадитися з приятелями, членами ліберальної партії, бо поліція в разі їхньої появи в палаці дель Донго могла щось запідозрити. На нараді в ложі ухвалили ще раз удатись до барона Біндера. Про підкуп не могло бути й мови, цей сановник відзначався чесністю, до того ж обидві дами зовсім зубожіли: вони змусили Фабріціо взяти всі гроші, виручені від продажу діамантів.

Дуже важливо було почути від барона останнє слово. Приятелі нагадали графині про такого собі каноніка Борду; цей надзвичайно ґречний молодик колись залицявся до неї і повівся дуже негарно: діставши одкоша, він доніс генералові про її роман з Лімеркаті і за це його виставили за двері як негідника. Нині цей канонік щовечора грав у тарок з баронесою Біндер і, звісно, був близьким другом її чоловіка. Хоч як це було прикро для графині, вона наважилась навідати каноніка і наступного ранку, ранньої пори, коли він ще не виходив з дому, звеліла доповісти про себе. Коли єдиний служник каноніка вимовив ім'я графині П'єтранера, той від хвилювання спав з голосу і забув навіть причепуритися, хоча вбраний був досить недбало.

– Проси, а сам забирайся геть, – сказав він кволим голосом.

Графиня ввійшла, Борда опустився навколішки.

– Тільки навколішках нещасний шаленець має слухати ваші повеління, – промовив він.

Того ранку, вбрана, щоб не привертати до себе уваги, зумисно скромно, вона була чарівна. Глибокий сум, спричинений вигнанням Фабріціо, насильство над собою, яке вона вчинила, наважившись прийти до того, хто повівся з нею підло, – все це запалило сліпучим вогнем її очі.

– Навколішках я хочу вислухати ваші повеління! – вигукнув канонік. – Очевидно, ви бажаєте просити мене про якусь послугу, інакше ви не вшанували б своєю появою дому нещасного шаленця. Колись, палаючи коханням і ревнощами, втративши надію завоювати вашу прихильність, я вчинив вам підлоту.

Слова ці були щирі і тим великодушніші, що нині канонік мав велику владу: вони до сліз зворушили графиню. Досі її душу гнітили приниження і страх, і от за мить їх витіснили розчулення й проблиск надії. Щойно вона була глибоко нещасна і раптом відчула себе майже щасливою.

– Поцілуй мені руку, – сказала вона канонікові, – і встань. (Треба знати, що в Італії звертання на «ти» свідчить про щиру дружбу, так само як і про найніжніші почуття.) Я прийшла просити тебе про помилування мого небожа Фабріціо. Як давньому своєму приятелю, я розповім тобі все як на духу. Фабріціо, шістнадцятирічний хлопець, вчинив нечуване шаленство. Ми були в замку Гріанта, над озером Комо. Якось о сьомій вечора човен з Комо привіз нам вістку, що в бухті Жуан висадився імператор. Другого ж ранку Фабріціо вирушив до Франції, взявши паспорт у свого товариша, простолюдина на ім'я Вазі, торговця барометрами. На торговця барометрами Фабріціо ніяк не скидався, і ледве він проїхав по Франції десять льє, його заарештували: його захоплені промови ламаною французькою мовою здалися підозрілими. Невдовзі він утік і дістався до Женеви; ми послали назустріч йому в Лугано…

– В Женеву, ви хочете сказати, – з усмішкою поправив її канонік.

Графиня доказала свою історію.

– Для вас я зроблю все можливе й неможливе, – із запалом сказав канонік. – Можете розраховувати на мене. Я ладен навіть піти на ризик. Вкажіть, що мені зробити з тієї хвилини, коли з моєї вбогої вітальні зникне небесне видиво, що осяяло мені життя.

– Підіть до барона Біндера, скажіть йому, що ви любите і знаєте Фабріціо з пелюшок, що він ріс у вас перед очима, бо ви постійно гостювали в нашому домі. Іменем дружби, якою вшанував вас барон, благайте його, щоб він через своїх агентів з'ясував, чи мав Фабріціо перед від'їздом до Швейцарії хоч одну зустріч із якимсь піднаглядним лібералом. Якщо помічники в барона кмітливі, він переконається, що тут ідеться лише про хлоп'яцтво. Звісно, ви пам'ятаєте, що в моїх пишних апартаментах у палаці Дуньяні висіли на стінах гравюри, де були зображені виграні Наполеоном битви. Мій небіж навчився читати, розбираючи по складах підписи під отими гравюрами. Мій покійний чоловік розповідав п'ятирічному синові про ці битви. Ми надівали йому на голову шолом мого чоловіка, малий тягав по підлозі його шаблюку. І от одного прекрасного дня він дізнається, що імператор, на якого молився мій чоловік, вернувся до Франції. Щоб прилучитися до свого кумира, Фабріціо мчить туди, як навіжений, але йому це не вдалося. Спитайте в барона, як він збирається покарати Фабріціо за це хвилинне шаленство.

– Я забув вам дещо показати! – вигукнув канонік. – Ви зараз побачите, що я хоч трохи вартий того пробачення, яке ви мені подарували. Ось, – сказав він, порпаючись у паперах на столі, – ось донос отого ницого coltorto (лицеміра), гляньте на підпис: Асканьо Вальсерра дель Донго – він і заварив усю цю кашу. Вчора у канцелярії поліції я взяв його донос і вирушив до Ла Скала, маючи надію зустріти когось з одвідувачів вашої ложі і через нього дати знати вам про цей документ. Копія цього доносу вже давно у Відні. Ось ворог, з яким треба боротися.

Канонік прочитав графині донос. Вони домовилися, що вдень через надійного посередника він надішле їй копію. До палацу дель Донго графиня вернулася з радістю в серці.

– Колишній негідник став цілком порядною людиною, – сказала вона маркізі. – Сьогодні ввечері ми поїдемо до Ла Скала. Коли годинник покаже за чверть одинадцяту, ми випровадимо з нашої ложі всіх гостей, загасимо свічки, замкнемо двері, а об одинадцятій прийде сам канонік і розповість, що йому пощастило зробити. Ми з ним вирішили, що так буде для нього найбезпечніше.

Канонік був дуже розумний. На це побачення він з'явився вчасно, виявив велику турботу й цілковиту щирість, що трапляється лише в тих країнах, де людські почуття не забиває марнославство. Його жорстоко мучив спогад про донос на графиню, який він зробив чоловікові, генералу П'єтранері. Тепер він дістав змогу очистити своє сумління.

Вранці, коли графиня пішла від нього, він сказав собі: «Не інакше, як у неї роман з небожем!» Від колишньої жаги він іще не зцілився, і йому стало гірко. «Така горда жінка і раптом прийшла до мене!.. Пропозицію послуг, дуже шанобливу і делікатно передану їй від мене полковником Скотті, її колишнім коханцем, вона обурено відкинула після смерті бідолашного П'єтранери. Красуня П'єтранера воліла за краще жити на пенсію в півтори тисячі франків! – згадував канонік, снуючи по кімнаті. – Потім вона поїхала до замку Гріанта й опинилася в нестерпному товаристві огидного seccatore[112] маркіза дель Донго!.. Тепер усе ясно. Справді, Фабріціо чарівний: високий, стрункий, завжди усміхнений, до того ж погляд у нього млосний і вираз личка, як на картинах Корреджо[113]», – гірко думав канонік.

«Вікова різниця?… Не така вже й значна… Фабріціо народився після приходу французів, здається, дев'яносто восьмого року, графині зараз двадцять сім чи двадцять вісім, і нема вродливішої й милішої за неї. Наш край славиться красунями, а вона всіх затьмарює. Маріні, Герарді, Руга, Арезі, П'єтрагруа[114] не витримують з нею порівняння… Закохані жили щасливо вдалині від світу, над гарним озером Комо, і раптом цей хлопець кидає все і поспішає до Наполеона… Ще не перевелися сміливці в Італії, хоч як її топтали!.. Люба вітчизна!.. Авжеж, – підказувало йому розпалене ревнощами серце, – інакше годі пояснити цю покірну готовність животіти в селі і щодня з огидою бачити за кожною трапезою страхітливу фізіономію маркіза дель Донго і ницу бліду личину Асканьо, – маркезіно ще паскудніший за татуся!.. Ну, гаразд, послужу їй вірою і правдою. Принаймні матиму втіху дивитися на неї в театрі не лише в лорнет».

Канонік Борда пояснив дамам дуже докладно, як стоять справи. В душі Біндер ставиться до них добре. Він дуже радий, що Фабріціо утік, перш ніж надійшла вказівка з Відня. Вирішувати своєю владою барон не має права: в цій справі, як і в кожній іншій, він чекає розпорядження. Точні копії всіх донесень він щодня надсилає до Відня й чекає наказів.

У цьому добровільному вигнанні в Романьяно Фабріціо треба:

1. Неодмінно щодня ходити на месу, взяти собі за сповідника людину спритну і віддану монархії і на сповіді висловлювати лише добромисні почуття.

2. Не водитися ні з ким, хто має славу дуже розумного, і принагідно говорити з жахом про бунти як про дії зовсім не припустимі.

3. Не відвідувати кав'ярень, не читати газет, окрім двох офіційних листків – турінського та міланського, і взагалі виявляти нехіть до читання, а надто не читати ніяких книжок, виданих після 1790 року, на виняток заслуговують лише романи Вальтера Скотта.[115]

– Нарешті, – додав канонік не без ущипливості, – йому треба відкрито впадати коло якоїсь місцевої кралі, звісно, дворянки. Це доведе, що він не вирізняється понурою й бентежною вдачею, властивою майбутнім конспіраторам.

Перед сном графиня й маркіза понаписували Фабріціо довгі листи, і обидві із зворушливою запопадливістю передали йому всі канонікові поради.

Пошитися в конспіратори Фабріціо не мав ніякої охоти: він любив Наполеона і, правом дворянина, вважав, що народився для того, щоб жити щасливіше за інших. Буржуа здавались йому смішними. Відтоді, як його забрали з колегії, він не розгорнув жодної книжки, та й у колегії читав лише літературу, видану в обробці єзуїтів. Він оселився під Романьяно в пишному палаці, одному з шедеврів славетного архітектора Сан-Мікелі,[116] але ці чудові апартаменти стояли пусткою вже тридцять років, тому там протікали всі стелі й не зачинялося жодне вікно. Не церемонячись, Фабріціо взяв в управителя коней і цілі дні їздив верхи. Він ні з ким не розмовляв і все думав. Порада підшукати собі полюбовницю в родині якогось запеклого рояліста здалася йому цікавою, тож він так і зробив. Сповідником обрав молодого священика, інтригана, який пнувся в єпископи (як духівник Шпільберга[117]).[118] А проте він ходив пішки за три льє, аби лише в непроникній, як йому, здавалося, таємниці читати «Констітюсьйонель»[119] – цю газету він вважав відкриттям. «Це так само гарно, як Альф'єрі[120] і Данте![121]» – любив він вигукувати. Фабріціо мав одну рису, властиву французькій молоді: до свого улюбленого коня та улюбленої газети він ставився серйозніше, ніж до добромисної коханки. Але в цій щирій і твердій душі ще не було наміру наслідувати інших, тим-то він не зумів здобути друзів у товаристві маленького містечка Романьяно. Його простоту називали пихою і не знали, що й думати про його вдачу. «Це молодший син, скривджений тим, що він не старший», – відгукувався про нього кюре.[122]

Данный текст является ознакомительным фрагментом.