Розділ другий

Як Веспер[55] обрій нам пітьмою пригаса,

Дивлюсь я з гадкою про завтра в небеса:

Там пише Бог розбірливо доволі

Усіх створінь майбутні судьби-долі.

Іноді, зглянувшись на нас, на сіромах,

Береться він згори показувать нам шлях.

Світила в небесах – то знаки променясті

Про те, які нас ждуть утіхи і напасті;

Та людям, простим смертним, не дано

Читати це його вогненне письмено.[56]

Ронсар

Маркіз відчував люту ненависть до освіти. «Ідеї, тільки ідеї, – казав він, – занапастили Італію». Він не уявляв, як погодити цей священний жах перед наукою з обов'язковою потребою вдосконалювати освіту Фабріціо, так блискуче почату в єзуїтській колегії. Він вважав, що найбезпечніше доручити доброму абатові Бланесу, священикові гріантської церкви, далі навчати сина латинської мови. Але для цього треба було, щоб панотець сам її знав, а він ставився до неї зневажливо, і його знання латини обмежувалося тим, що панотець читав напам'ять молитви, подані в молитовнику, та вмів так-сяк розтлумачити їхній зміст своїм парафіянам. А проте абата шанували і навіть побоювалися в усій парафії: він завжди казав, що славетне пророцтво святого Джовіти, заступника Брешії, справдиться не через тринадцять тижнів і навіть не через тринадцять місяців. Розмовляючи про це в гурті вірних приятелів, він додавав, що цифру тринадцять слід тлумачити зовсім інакше, і багато хто неабияк здивувався б, якби можна було про все говорити відверто (1813)!

Річ у тім, що абат Бланес, чоловік виняткової порядності й чесноти, до того ж розумний, цілі ночі проводив на дзвіниці: він схибнувся на астрології. Весь день просиджував він над складними підрахунками, з'ясовуючи сполучення і взаєморозташування зірок, а більшу частину ночі стежив за їхнім рухом у небі. Через убогість священик мав до своїх послуг лише один прилад – підзорну трубу з довгим картонним циліндром. Можна уявити, як зневажав вивчення мов той, хто ставив за мету життя визначати точні строки краху імперій і приходу революцій, що перетворюють лице світу. «Хіба я щось більше довідався про коня, – казав він Фабріціо, – відтоді як мене навчено, що латиною він називається equus?»

Селяни боялися абата Бланеса, вважаючи його великим чаклуном. Він не розвіював цієї ілюзії: страх, який будила його нічна вахта на дзвіниці, перешкоджав їм красти. Священики сусідніх церков, заздрячи впливу свого співбрата на паству, ненавиділи його. Маркіз дель Донго ставився з презирством до нього тому, що як на людину низького стану він, мовляв, забагато мудрує. Фабріціо шанував його як Бога і на догоду йому іноді займався цілі вечори обчислюванням, додаючи і множачи величезні числа. Потім він видирався на дзвіницю: була то велика ласка, якої абат Бланес ніколи не робив нікому, але він любив хлопця за його щирість. «Якщо з тебе не вийде лицемір, – казав він вихованцеві, – то виростеш справжньою людиною».

Двічі-тричі на рік Фабріціо, одчайдух і вигадник у дитячих іграх, тонув в озері і лише чудом рятувався. Він верховодив у всіх ризикованих наскоках селянської дітлашні Гріанти та Каденабії. Ці пустуни добували ключі і під покровом темної ночі відмикали колодки біля ланцюгів, якими рибалки прив'язують човни до прибережних дерев і каменюк. Треба зауважити, що на озері Комо рибалки закидають перемети далеченько від берега. До верхнього кінця волосіні у них прив'язана дощечка, прикріплена на корку, а на дощечці прилаштований гнучкий ліщиновий прут з дзвіночком, який теленькає щоразу, як риба клює.

Головною метою таких нічних експедицій, очолюваних Фабріціо, було оглянути перемети, перш ніж рибалки почують попереджувальне калатання дзвіночків. Для цих зухвалих походів обирали буряну пору і випливали човном за годину до світання. Сідаючи в човен, хлопці уявляли, що наражаються на велику небезпеку, – від цього їхня пригода ставала романтичнішою, і, наслідуючи своїх батьків, вони щиро бубоніли «Ave, Maria».[57] Отож часто траплялося, що перед відчалюванням, а відчалювали одразу після молитви, Фабріціо дуже бентежила та чи інша прикмета. Забобони були єдиним наслідком його участі в астрологічних сеансах абата Бланеса, чиїм пророцтвам він, одначе, анітрохи не вірив. Наділений буйною уявою Фабріціо бачив у цих прикметах безперечний успіх або неминучу невдачу, а що в усій ватазі вдачу він мав найрішучішу, товариші потроху призвичаїлися вірити його ворожбі. І якщо тієї миті, коли хлоп'ята залізали в човен, берегом проходив священик або ліворуч злітав крук, вони поквапливо замикали колодку причального ланцюга й вертались додому спати. Отож абат Бланес не поділився з Фабріціо знаннями в такій важкій науці, як астрологія, але, сам того не відаючи, прищепив йому безмежну віру в різні прикмети.

Маркіз добре усвідомлював, що через якусь прикру випадковість при шифрованому листуванні він може потрапити в цілковиту залежність від сестри. Тому щороку до дня святої Анджели, тобто до іменин графині П'єтранера, Фабріціо дозволялось на тиждень з'їздити до Мілана. Сподіванням на цей тиждень або спогадом про нього він жив цілісінький рік. Маркіз давав синові для такої поїздки, дозволеної в ім'я політики, чотири екю і, як завжди, нічого не давав дружині, яка супроводила хлопця. Але напередодні подорожі посилали через місто Комо кухаря, шестеро лакеїв і візника з двома кіньми, отож у Мілані маркіза мала до послуг карету, а обід щодня готували на дванадцять персон.

Спосіб життя фрондера маркіза дель Донго був, звісно, не вельми веселий, зате дворянські родини, що наважувались так жити, неабияк багатіли. Маркіз мав понад двісті тисяч ліврів[58] ренти, але не витрачав і чверті цих грошей: він жив надіями. Цілих тринадцять літ, від 1800 до 1813 року, він був постійно і твердо впевнений, що не мине й півроку, як Наполеона скинуть. Легко уявити, як він зрадів, довідавшись на початку 1813 року про крах на Березині. Почувши звістку про взяття Парижа[59] і зречення Наполеона, він мало не збожеволів. Тут він дозволив собі найобразливіші вихватки проти своєї дружини й сестри. І нарешті після чотирнадцяти років чекання йому випала невимовна радість бачити, як вертається до Мілана австрійська армія. Австрійський генерал за вказівкою, отриманою з Відня, привітав маркіза дель Донго вельми поштиво, навіть шанобливо. Йому одразу запропонували одну з найголовніших адміністративних посад, і він прийняв її як заслужену нагороду. Старший син його в чині лейтенанта був зарахований до аристократичного полку австрійської монархії, проте молодший ні за що не хотів прийняти запропоноване йому звання кадета.[60] Тріумф, яким маркіз тішився вкрай зухвало, тривав лише кілька місяців, а потім фортуна відвернулася від нього. Хистом державного мужа маркіз ніколи не відзначався, а чотирнадцять років сільського життя в товаристві лакеїв, нотаря і домашнього лікаря та дратівливість, викликана початком старості, зробили з нього зовсім таки нікчему. А проте під австрійським врядуванням неможливо було утриматися на важливій посаді, не маючи особливих талантів, необхідних за такої повільної і складної, але суворо продуманої системи правління цієї старої імперії. Помилки маркіза дель Донго обурювали його підлеглих, а іноді навіть гальмували весь перебіг справ. Промови цього запеклого монархіста дратували населення, яке бажано було приспати й тримати в безпечній байдужості. Якось маркіз довідався, що його величність задовольнив його прохання про відставку і звільнив з посади, але водночас дав йому пост помічника головного мажордома Ломбардсько-венеціанського королівства.[61] Маркіз був обурений, вважав себе жертвою кричущої несправедливості і навіть надрукував у газеті «Лист до друга», дарма що люто ненавидів свободу друку. Нарешті він написав імператорові, що всі його міністри запроданці, бо всі вони якобінці.[62] Потім він із сумом повернувся до свого замку Гріанта. Тут його чекала втішна новина. Після повалення Наполеона деякі могутні в Мілані особи влаштували вбивство на вулиці графа Пріни,[63] колишнього міністра італійського короля і людини вельми поважної. Граф П'єтранера, важачи головою, намагався врятувати міністра, якого юрба била парасольками, до того ж мордування тривало п'ять годин. Графа Пріну міг врятувати один міланський священик, сповідник маркіза дель Донго, відчинивши ґратчасті двері церкви Сан-Джованні, коли волокли нещасного міністра і навіть ненадовго залишили біля церкви, кинувши його в риштак. Проте священик глумливо відмовився відчинити браму, і за це маркіз через півроку радо виклопотав для нього велике підвищення.

Маркіз ненавидів графа П'єтранеру: не мавши навіть п'ятдесяти ліврів ренти, його зять почував себе щасливим та ще вперто зберігав вірність тому, чому поклонявся усе життя, і зухвало обстоював дух безсторонньої справедливості, що в маркізових очах було мерзенним якобінством. Служити австрійцям граф відмовився. Ця відмова дістала належну оцінку, і через кілька місяців по смерті Пріни ті, хто оплатив його вбивство, домоглися ув'язнення генерала П'єтранери. У відповідь графиня, його дружина, взяла подорожну й зажадала поштових коней, збираючись скакати до Відня і розповісти всю правду імператорові. Вбивці графа Пріни злякалися, один із них, кузен пані П'єтранери, опівночі, за годину до її від'їзду у Відень, приніс наказ про звільнення її чоловіка. Другого дня австрійський генерал викликав до себе графа П'єтранеру, дуже ласкаво прийняв його і запевнив, що невдовзі питання про пенсію йому, відставному офіцерові, розв'яжеться в найвигідніший спосіб. Хоробрий генерал Бубна,[64] людина розумна і щира, був вражений убивством Пріни та графовим ув'язненням.

По тій бурі, відверненій непохитністю вдачі, подружжя перебивалось пенсією, якої їм не довелося довго чекати завдяки сприянню генерала Бубни.

На щастя, уже п'ять чи шість років графиня приятелювала з багатим молодиком; той, будучи також і графовим другом, залюбки надавав до послуг подружжя найкращу в Мілані упряжку англійських коней, власну ложу в театрі Ла Скала[65] і свій заміський палац. Проте палкий на вдачу граф, що був свідомий своєї доблесті, в хвилини гніву дозволяв собі гострі вихватки. Якось на полюванні один з молодих людей, що воював під іншими прапорами, висміяв хоробрість вояків Цізальпінської республіки.[66] Граф дав йому ляпаса, тут же на місці противники стрілялися; в оточенні цих молодих людей граф вийшов до бар'єру сам, без секундантів, і був убитий. Багато чуток ходило про цю дивну дуель, і ті, хто брав у ній участь, передбачливо вирушили подорожувати по Швейцарії.

Зате графині аж ніяк не була властива безглузда мужність, яку називають покірністю долі, мужність дурнів, ладних, не кажучи й слова, дати себе повісити. Чоловікова смерть надзвичайно її розгнівила. Вона зажадала, щоб Лімеркаті, тому багатому молодикові, який був її приятелем, теж заманулося вирушити в подорож, щоб він розшукав у Швейцарії вбивцю графа П'єтранери і відплатив йому рушничним пострілом чи ляпасом.

Лімеркаті визнав цей план безглуздим, і графиня переконалася, що презирство убило в ній любов. Та все ж вона подвоїла увагу до Лімеркаті. Їй захотілося розпалити в ньому кохання, а потім кинути його і цим довести до розпачу. Щоб такий задум помсти зрозуміли французи, скажу, що в Ломбардії, краю досить віддаленому від нашої Франції, через нещасливе кохання ще й досі впадають у розпач. Графиня П'єтранера, яка навіть у жалобі затьмарювала всіх суперниць, почала кокетувати з найблискучішими салонними левами, і один із них, граф H ***, який завжди казав, що Лімеркаті трохи незграбний, трохи мішкуватий для такої розумниці, до безтями закохався в неї. Тоді вона написала Лімеркаті:

«Чи можете ви бодай раз у житті вчинити як розумна людина? Уявіть, що ви ніколи не знали мене.

Прошу прийняти запевнення в деякій зневазі до вас.

Ваша покірна слуга

Джіна П'єтранера»

Прочитавши цю записку, Лімеркаті поїхав до одного зі своїх маєтків. Кохання його спалахнуло з новою силою, він шаленів, нахвалявся пустити собі кулю в лоб, а це річ нечувана в тих краях, де вірять у пекло. Прибувши до села, він одразу написав графині, пропонуючи їй руку, серце і двісті тисяч ренти. Листа вона повернула нерозпечатаним, пославши його з грумом графа H***. Цілі три роки провів Лімеркаті в селі; кожні два місяці він приїздив до Мілана, але не мав одваги залишитись там і набридав приятелям патяканням про своє палке кохання до графині і її колишню прихильність до нього. Попервах він завжди додавав, що з графом H*** вона занапастить себе, що такий зв'язок її безчестить.

Насправді графа H*** графиня нітрохи не кохала і заявила йому про це, як тільки цілком переконалася в розпачі Лімеркаті. Граф, людина світська, просив графиню не розголошувати гіркої правди, яку вона йому повідомила.

– Будьте великодушні, – додав він, – приймайте мене, виявляючи всі зовнішні знаки уваги, якими вщедряють щасливих коханців, і, може, мені тоді пощастить зберегти належне місце в світському товаристві.

Після такої геройської заяви графиня відмовилась користуватися екіпажем і ложею графа H ***. Проте за п'ятнадцять років вона призвичаїлася жити на широку ногу, і нині їй доводилось розв'язувати вельми важку, точніше – нерозв'язну проблему: жити в Мілані на пенсію в півтори тисячі франків. Із палацу вона перебралася в дві кімнатки на п'ятому поверсі, розрахувала всю челядь і навіть покоївку, замінивши її старою прибиральницею. Ця жертва була, власне, не така вже й геройська та важка, як нам здається: в Мілані з бідності не сміються, а, отже, вона не лякає, як найгірше лихо. В цій шляхетній бідності Джіна прожила кілька місяців. Лімеркаті і навіть граф H ***, теж претендент на її руку, постійно бомбардували графиню листами. Та ось маркіз дель Донго, скнара, яких мало, подумав, що його недруги, бачачи сестрине убозтво, можуть позловтішатися. Як? Уроженка дель Донго змушена животіти на пенсію, яку призначає генераловим удовам віденський двір, що виявив таку несправедливість до нього!

Він написав Джіні, що в замку Гріанта її чекають палати й утримання, гідні її як його сестри. Думку про новий спосіб життя графиня сприйняла з захватом, душа в неї була мінлива. В цьому статечному замку, що велично височів серед столітніх каштанів, посаджених ще в добу герцогів Сфорца, Джіна не гостювала вже двадцять років. «Там мене чекає спокій, – казала вона собі. – А хіба в моєму віці це не можна назвати щастям? (Джіні пішов тридцять другий рік, і вона гадала, що їй пора на відпочинок.) На березі чарівного озера, де я народилася, я віднайду нарешті щасливе, мирне життя».

Не знаю, чи помилилась вона, але, безперечно, ця палка душа, яка легко відмахнулася від двох величезних маєтків, принесла щастя до замку Гріанта. Обидві її небоги нетямилися з радості. «Ти мені вернула чудові дні молодості, – приказувала маркіза, цілуючи її. – А перед твоїм приїздом мені було сто років!» Разом з Фабріціо графиня знов одвідала чарівні околиці Гріанти, справжній рай для мандрівників: віллу Мельці на тому боці озера, саме навпроти замку, з вікон якого розгортається краєвид на неї, священний гай Сфондрата, розташований вище по крутосхилу, і гострий виступ того мису, що поділяє озеро на два рукави: один звернутий до Комо, чудовий млосною розкішшю своїх обрисів, і другий, простелений до Лекко серед похмурого бескеття. З цими величезними й затишними ландшафтами може зрівнятися, але аж ніяк не перевищує їх мальовничістю найславетніший куточок у світі – Неаполітанська затока. Графиня захоплено відчувала, як воскресають у ній спогади ранньої юності, і зіставляла їх із свіжими враженнями. «Довкола озера Комо, – думала вона, – не видно, як на берегах Женевського озера, широких полів, тут нема родючих нив, обнесених огорожею, оброблених за найкращими способами рільництва, що, знай, нагадують про гроші та зиск. Тут звідусіль підносяться високі й невисокі горби, на них довільно розкидані купи дерев, і рука людська ще не зіпсувала їх, не обернула в статтю прибутку. Мальовничими узбіччями збігають до озера ці горби з дивовижними обрисами, і переді мною, як живі, постають принадні картини природи, змальовані Тассо[67] та Аріосто. Все тут шляхетне і лагідне, все промовляє про кохання, ніщо не нагадує про потворність цивілізації. Тонуть у рясному листі села, притулені на гірських спадах, а над кронами дерев бовваніють стрункі дзвіниці, тішачи зір своєю архітектурою. Якщо нивка завширшки в п'ятдесят кроків оброблена де-не-де між каштанниками і заростями дикої вишні, то як любо бачити, що все там росте буйніше, вільніше, ніж деінде. А ген за тими високими узгір'ями, чиї гребені ваблять самітними будиночками, такими затишними, що в кожному з них хотілося б оселитися, здивованому оку відкриваються піки альпійських вершин, укриті вічним снігом, і ця сувора картина, нагадуючи про пережиту недолю, посилює втіху від усього теперішнього. Уява зворушена далеким благовістом у якомусь хутірці, захованому за деревами, звуки линуть над озером і тануть, навівають солодку меланхолію, покору і ніби кажуть: «Життя минає, не носися так високо, бери щастя, доступне тобі, і тішся».

Те, що промовляли ці чарівні, ні з чим незрівнянні береги, повернуло душі графині її шістнадцять років. Їй здавалось неймовірним, як вона могла прожити стільки часу, ні разу не приїхавши помилуватися цим озером. «Невже, – думала вона, – щастя чекало мене на порозі старості?» Вона купила човна; Фабріціо, маркіза і сама Джіна оздобили його власноруч, оскільки їм завжди було сутужно на гроші, хоча в домі панувала розкіш: після опали маркіз дель Донго нічого не шкодував задля аристократичної пишноти. Так, наприклад, він звелів насипати греблю, витративши на це вісімдесят тисяч франків, щоб відвоювати в озера прибережну смужку завширшки в десять кроків перед славетною каштановою алеєю, що тягнеться в бік Каденабії. В кінці греблі підносилась капличка з циклопічних гранітних брил, споруджена за проектом відомого маркіза Каньоли, а в цій капличці модний міланський скульптор Маркезі споруджував тепер усипальницю для маркіза – численні барельєфи на гробниці повинні були зображувати подвиги його предків.

Супроводити дам у прогулянках хотів і старший брат Фабріціо, маркезіно Асканьо, але тітка бризкала водою на його пудрене волосся і щодня вигадувала, як би уїдливіше дошкулити цьому чванькові. Нарешті веселе товариство, що боялося сміятись при ньому, перестало бачити в човні його бліде пухке обличчя. Ні для кого не було таємницею, що він бігає до свого таточка зводити наклепи, а всі однаково мусили остерігатися того деспота, який після своєї вимушеної відставки просто казився з люті.

Асканьо дав слово помститися Фабріціо.

Якось схопилася буря, і човен мало не перекинувся; хоча грошей було обмаль, перевізникам заплатили щедро, щоб вони не сказали про це маркізові: той і так бурчав, що його обидві доньки катаються в човні. Згодом їх ще раз захопила буря, на цьому гарному озері борвії налітають раптово і бувають дуже небезпечні: з двох гірських ущелин на протилежних берегах понесуться раптом шквали і зітнуться між собою на воді. В самий розпал хвищі і громових ударів графині закортіло висадитись на самотню скелю посеред озера, площею не більше, ніж кімнатка; вона казала, що звідти перед нею розгорнеться незвичайне видовище: вона побачить, як звідусіль розбиваються об острівець скажені вали; проте, вискочивши з човна, графиня упала в воду. Фабріціо кинувся її рятувати, і обох занесло далеченько. Що й казати, топиться не дуже приємно, але нудьгу, на її превеликий подив, було прогнано геть із феодального замку. Графиня любила простакуватого абата Бланеса й дуже захопилася астрологією. Після купівлі човна залишилися гроші, всі вони пішли на придбання маленького телескопа, що трапився випадково. Майже щовечора, разом з небогами й Фабріціо, Джіна вмощувалася з цією трубою на майданчику готичної замкової вежі.[68] Фабріціо ділився своїми знаннями, і товариство дуже весело проводило кілька годин на вежі, далеко від підслухачів.

Щоправда, бували дні, коли графиня не хотіла озиватися ні до кого й словом. Задумана, вона самотньо блукала під розлогими каштанами. Вона була надто розумна, щоб іноді не відчувати, як важко, коли нема кому відкрити душу. Але назавтра після такої душевної кризи графиня вже сміялася, як і раніше. Звичайно до похмурих роздумів цю невсипущу натуру спонукували нарікання маркізи, її невістки.

– Невже в цьому понурому замку минуть останні дні нашої молодості? – вигукувала маркіза.

До графининого приїзду їй ніколи не спадали такі скорботні думки.

Так минула зима 1814–1815 років. Незважаючи на своє убозтво, графиня двічі їздила на кілька днів до Мілана: треба було подивитися чудові балетні вистави Вігано[69] в театрі Ла Скала, і маркіз не забороняв дружині супроводжувати зовицю. Одержавши в Мілані тримісячну пенсію, вдова генерала Цізальпінської республіки кілька цехінів[70] позичала пребагатій маркізі дель Донго. Поїздки були чарівні, жінки запрошували на обід старих приятелів і тішилися, сміючись з усього, як діти. Повна запалу й щирості італійська веселість дозволяла їм забувати, як гнітюче діяли в Гріанті криві погляди маркіза та його старшого сина. Фабріціо, уже шістнадцятилітній хлопчак, виконував обов'язки гостинного хазяїна дому.

Сьомого березня 1815 року дами, повернувшись напередодні з чудової подорожі до Мілана, прогулювались гарною платановою алеєю, недавно продовженою до самого берега. З боку Комо показався човен, з його борту хтось подавав дивні знаки. Скоро на греблю вискочив маркізів агент: у бухті Жуан щойно висадився Наполеон.[71] Такій події простодушно здивувалась Європа, але маркіза дель Донго вона нітрохи не вразила. Він одразу написав цісареві листа, сповненого вірнопідданських чуттів, запропонував свої здібності та кілька мільйонів і повторив, що міністри його величності – якобінці, які злигалися з паризькими бунтарями. Восьмого березня, о шостій годині ранку, маркіз, убравшись у мундир при всіх орденах, переписував з голосу старшого сина чернетку вже третьої депеші і статечно мережив своїм гарним охайним письмом папір, оздоблений августійшим портретом у вигляді водяного знака. А в цей самий час Фабріціо, звелівши доповісти про себе, входив до покою графині П'єтранера.

– Я іду, – заявив він. – Хочу пристати до імператора, адже він також і король Італії, і він так прихильно ставився до твого чоловіка! Я вирушаю через Швейцарію. Цієї ночі мій приятель Вазі, торговець барометрами з Менаджо, дав мені свій паспорт. Дай мені кілька наполеондорів,[72] я маю тільки два золотих, але якщо доведеться, я піду пішки.

Графиня заплакала з радощів і туги.

– Отче небесний! Як тобі спала така божевільна думка? – вигукнула вона, стискаючи руки Фабріціо.

Вона встала з ліжка і добула з одежної шафи старанно прихований гаманець, розшитий бісером – усе її добро.

– На, – сказала вона Фабріціо. – Але Богом святим благаю – бережи себе. На кого ти залишиш безталанну матір і мене, якщо тебе вб'ють? А сподіватися на перемогу Наполеона годі: ці панове зуміють його з світу зігнати. Хіба ти не чув тиждень тому в Мілані розповіді про те, як його двадцять три рази пробували вбити? Замахи були так добре підготовлені, що вцілів він лише дивом. А тоді ж він був усемогутній. Тобі добре відомо, що наші вороги сплять і бачать його мертвим. Після його вигнання Франція геть занепала.

З глибоким хвилюванням говорила графиня про долю, що чекає Наполеона.

– Дозволяючи тобі їхати до нього, я жертвую найдорожчою для мене істотою на світі, – промовила вона.

Очі Фабріціо зволожилися, і він заплакав, обіймаючи графиню, але воля його ні на мить не схитнулася. Він із запалом розтлумачив своїй дорогій приятельці, які мотиви схилили його до такої постанови; ми дозволимо собі вважати їх вельми потішними.

– Учора ввечері за сім хвилин перед шостою ми, як ти пам'ятаєш, прогулювалися платановою алеєю на березі озера, під Каза Соммаріва, і простували в південному напрямку. Саме в цей час я помітив здалеку того човна, що плив з боку Комо і ніс нам велику новину. Я дивився на човна, зовсім не думаючи про імператора, я лише заздрив долі тих, хто має змогу подорожувати, і раптом глибоке хвилювання пройняло мене. Човен пристав до берега, агент батька щось прошептав йому, батько раптом пополотнів, відвів нас убік і переказав нам моторошну новину. Я одвернувся і почав дивитись на озеро лише для того, щоб приховати сльози радості, які бризнули з моїх очей. І тут високо-високо вгорі, по праву руку, я вгледів орла, Наполеонового птаха. Орел велично летів у бік Швейцарії, а отже – Парижа. І я одразу сказав собі: «Я теж перетну Швейцарію з прудкістю орла, пристану до цього великого мужа і запропоную йому, що в моїй змозі, – підтримку моєї кволої руки. Він хотів повернути нам вітчизну, він любив мого дядька!» Перш ніж орел зник, у мене раптом висохли сльози, – ось доказ, що ця думка послана мені згори: тільки-но я ухвалив цю постанову, як одразу побачив, яким чином можна її здійснити. І одразу весь смуток, що, як тобі відомо, отруював мені життя, де й подівся, ніби розвіяний Божественним подихом. Великий образ постав перед моїм зором: Італія підводиться з того болота, куди втоптали її німці; вона простягає до свого короля і визволителя знівечені, ще закуті в кайдани руки.[73] І я подумки сказав собі: «Я, досі незнаний син нашої багатостраждальної матері, піду, щоб померти чи перемогти з тим, кого послала сама доля, хто хотів змити з нас ганьбу від погорди, з якою на нас дивляться всі, навіть найпідліші, найпоневоленіші жителі Європи».

– Знаєш, – додав він тихо, дивлячись на графиню розпаленілим поглядом, – знаєш той каштан, який у рік мого народження мати власноручно посадила напровесні на березі струмка в нашому ліску, за дві милі від Гріанти? Так ось, перш ніж вирушити в похід, я пішов подивитись на своє дерево. «Весна тільки почалася, – сказав я собі, – якщо на дереві є вже листячко, це буде добра призвістка для мене». Я теж повинен скинути з себе заціпеніння, в якому животію тут, у цьому похмурому й холодному замку. Хіба ці старі зчорнілі мури, що колись правили за знаряддя деспотизму і тепер залишилися його символом, не є символом понурої зими? Для мене вони те саме, що зима для мого дерева.

І от, чи повіриш, Джіно, але вчора ввечері, о пів на восьму, я прийшов до мого каштана: на ньому було листячко, воно вже розпустилося величеньке! Я цілував листочки тихенько, щоб не пошкодити їх. Потім обережно обкопав моє улюблене дерево. І, одразу сповнений нового запалу, подався гірською стежкою до Менаджо: мені потрібен паспорт, щоб перейти Швейцарію. Час летів, була вже перша ночі, коли я прийшов до дому Вазі. Я гадав, що мені доведеться довго стукати, щоб розбудити його. Але він не спав, а розмовляв з трьома приятелями. Після перших моїх слів він кинувся обіймати мене й гукнув: «Ти хочеш пристати до Наполеона!» Його приятелі й собі палко обняли мене. «Ех, чому я жонатий!» – зітхав один із них.

Пані П'єтранера замислилася; вона вважала за свій обов'язок щось заперечити. Якби Фабріціо не був такий зелений, він одразу б зрозумів, що графиня сама не вірить тому, що намагається довести. Але попри недосвідченість він був людина рішуча і пропустив повз вуха ці докази. Зрештою графиня обмежилася проханням, щоб він бодай повідомив матір про свій намір.

– Вона перекаже сестрам, а те жіноцтво, як завжди, несамохіть зрадить мене! – гукнув Фабріціо з якоюсь бундючною зневагою.

– Відгукуйся про прекрасну стать шанобливіше, – сказала графиня, усміхаючись крізь сльози. – Саме прекрасна стать допоможе тобі домогтися кращої долі. Чоловіки тебе ніколи не любитимуть, у тебе забагато вогню – це дратує прозаїчні душі.

Довідавшись про синові химерні задуми, маркіза заридала; вона не побачила в них нічого геройського й намагалася будь-що утримати його дома. Але, переконавшись, що ніякими перепонами, окрім в'язничних мурів, сина не утримати, вона віддала Фабріціо весь свій невеличкий запас грошей. Потім згадала, що напередодні маркіз довірив їй вісім чи десять діамантів, вартістю близько десяти тисяч франків, попросивши замовити для них оправу в міланського ювеліра. Сестри ввійшли до материної кімнати саме тоді, коли графиня зашивала діаманти в підшивку подорожнього вбрання нашого героя. Він повернув бідолахам кілька їхніх монет. Сестри зустріли таким бурхливим захватом намір Фабріціо, з такою галасливою радістю кинулися обіймати його, що він схопив ще не зашиті в підшивку діаманти і вирішив негайно рушити в путь.

– Ви несамохіть зрадите мене, – сказав він сестрам. – З такою силою грошей мені зовсім зайве брати ще якісь пожитки, їх скрізь можна купити.

Обнявши востаннє дорогих рідних, він пустився в дорогу, не заходячи навіть до своєї кімнати. Побоюючись кінної погоні, він ішов так швидко, що того самого вечора опинився в Лугано.[74] Хвалити Бога, він уже в Швейцарії! Тепер нема чого боятися, що підкуплені батьком жандарми схоплять його на безлюдному шляху. З швейцарського міста він написав батькові патетичного листа – хлоп'яча слабість, лист лише розпалив маркізову лють. Потім поштовими кіньми Фабріціо подолав Сен-Готардський перевал[75] і, їдучи дуже швидко, перетнув французький кордон біля Понтарльє. Імператор був у Парижі. Але тут Фабріціо спіткала халепа. Він вирушив з непохитним наміром особисто поговорити з імператором. Йому й на думку не спало, що це не так легко. У Мілані він разів десять на день бачив принца Євгенія і при бажанні міг би заговорити з ним. У Парижі він щоранку бігав на двір Тюїльрі,[76] бачив, як оглядає військо Наполеон, але ні разу не зумів наблизитись до імператора. Герой наш думав, що всі французи, так само як і він, глибоко схвильовані небезпекою, що загрожує вітчизні. Обідаючи у готелі, де він зупинився, Фабріціо щиро говорив про свої наміри і свою любов до Наполеона. За столом йому трапились милі й товариські молодики, ще більші ентузіасти, ніж він сам, і за кілька днів вони обдерли його як липку. На щастя, із скромності він не заїкнувся про діаманти, які дала йому мати. Одного ранку, після нічної гулянки, він побачив, що його обібрали до нитки. Тоді він купив двоє чудових коней, найняв служника – відставного солдата, що був за конюха в баришника і, сповнений зневаги до юних парижан-базік, подався до війська. Він знав тільки одне: армія збирається десь в околиці Мобежа.[77] Прибувши на кордон, він, одначе, вважав смішним влаштуватися в якійсь господі і грітися при коминку, коли солдати отаборилися в полі. Хоч як його розраджував служник, людина не позбавлена здорового глузду, Фабріціо нерозважно вирушив у табори, розташовані біля самого кордону на шляху до Бельгії.

Ледве він добрався до першого від шляху батальйону, солдати втупилися в нього: цей молодий буржуа здався їм одягнутим не по-військовому. Вечоріло, тягнув холодний вітер. Фабріціо підійшов до багаття і попросив погрітися, пообіцявши заплатити за гостинність. Здивовані його наміром платити, солдати перезирнулися, проте добродушно посунулися і дали йому місце біля багаття. Служник влаштував йому заслону од вітру. Але через годину, коли повз табір проходив полковий писар, солдати доповіли йому про появу невідомого, який поганенько говорив по-французькому. Писар допитав Фабріціо, той заговорив про свою палку любов до імператора, але з таким підозрілим акцентом, що писар запропонував йому піти разом до полковника, командир квартирував на сусідній фермі. З двома кіньми на поводу підійшов служник Фабріціо. Побачивши цих чудових коней, писар вирячив очі і, миттю передумавши, заходився розпитувати служника. Воїн-ветеран, одразу збагнувши стратегію співрозмовника, сказав, що його хазяїн має високих заступників і що, звісно, ніхто не наважиться поцупити його чудових коней. Писар тут же гукнув солдатів – один схопив за комір служника, другий узяв за повід коней, а писар суворо звелів Фабріціо беззастережно йти слідом.

Прогнавши піхтурою Фабріціо добру милю[78] в пітьмі, яка здавалася ще темнішою від табірних багать, що звідусіль осявали обрій, писар передав Фабріціо жандармському офіцерові, і той суворим тоном зажадав у нього паперів. Фабріціо показав паспорт, де він називався роз'їзним торговцем барометрами.

– От йолопи! – вигукнув офіцер. – Пишуть таке, що й на голову не налізе!

Він почав допитувати нашого героя, той вкрай захоплено заговорив про імператора, про свободу, але жандармський офіцер зареготав.

– Сто чортів! А з тебе хитрун нікудишній! – вигукнув він. – Мабуть, нас уже зовсім за бовдурів мають, якщо засилають сюди таких шмаркачів, як ти!

І що Фабріціо не говорив, силкуючись довести, що він і справді не торговець барометрами, офіцер відправив його під вартою до в'язниці сусіднього містечка Б., куди наш герой дістався лише о третій ранку, не тямлячи себе з обурення і падаючи з утоми.

Фабріціо просидів у цій жалюгідній в'язниці тридцять три довгих дні, спершу дивуючись, потім обурюючись, а головне, зовсім не розуміючи, чому з ним так учинили. Він строчив комендантові фортеці листа за листом, і дружина тюремного наглядача, гожа тридцятишестилітня фламандка, зголосилася передавати листи за адресою. Та оскільки їй зовсім не хотілося, щоб розстріляли такого гарного та ще й щедрого хлопця, – він платив їй за послуги, – то всі його листи попадали в грубку. Вона приходила до в'язня о пізній вечірній порі і терпляче вислуховувала його скарги. Чоловікові вона сказала, що шмаркач при грошах, і обачливий тюремник дозволив їй діяти на свій розсуд. Скориставшися з цієї поблажливості, вона заробила у Фабріціо кілька наполеондорів: писар забрав у нього лише коней, а жандармський офіцер не конфіскував нічого. Одного червневого полудня Фабріціо почув виразну, але далеку канонаду. Нарешті почалося! З нетерпіння серце в Фабріціо так і затьохкало. Знадвору теж долинув гамір: справді почався великий рух армії, і через містечко проходили три дивізії. Близько одинадцятої вечора прийшла поспівчувати Фабріціо дружина наглядача, і цього разу він зустрів її привітніше, ніж завжди. Стискаючи їй руки, він сказав:

– Допоможіть мені звідси вибратися. Честю присягаюсь, я вернуся до в'язниці, як тільки скінчиться битва.

– Ет, казна-що плетеш! А мастило маєш?

Фабріціо стурбувався, він не збагнув, що означає мастило. Зауваживши його тривогу, наглядачка подумала, що він на бобах. Замість говорити про золоті дукати, як збиралася спершу, вона вже заговорила про самі франки.

– Слухай, – сказала вона. – Якщо ти можеш дати мені сотню франків, я парою подвійних наполеондорів закрию очі капралові, коли він прийде вночі міняти варту, то капрал і не побачить, як ти майнеш. Він погодиться, якщо його полк повинен виступати завтра.

Вони сторгувалися. Тюремниця навіть запропонувала сховати Фабріціо у своїй спальні: вранці звідти йому легше втекти.

На зорі, ще не розвидніло, розчулена жінка сказала Фабріціо:

– Дорогенький, ти замолодий для такої паскудної справи. Послухай мене, кинь ти все це!

– З якої речі? – відповів Фабріціо. – Хіба захищати вітчизну – злочин?

– Годі-бо! Ніколи не забувай, що життя тобі врятувала я. Справа твоя очевидна – тебе напевне розстріляли б. Але ж дивись, не пробалакайся, а то через тебе ми з чоловіком втратимо місце. І краще нікому не повторюй вигадки, що ти міланський дворянин, переодягнений на торговця барометрами, це чисте безглуздя. А зараз слухай мене уважно. Я тобі дам мундир того гусара, який позавчора помер у нашій в'язниці. Намагайся менше розмовляти, а вже як якийсь вахмістр чи офіцер причепиться, почне допитувати, кажи, що ти занедужав у дорозі й лежав у селянському домі, що селянин з жалю підібрав тебе, коли ти тіпався від лихоманки в придорожньому рові. Якщо тобі не повірять, додай, що ти відстав від полку. Тебе, хоч-не-хоч, можуть арештувати, бо в тебе вимова не наша, то ти скажи, ніби ти п'ємонтець,[79] призваний до війська, залишився торік у Франції, – словом, ще вигадай що-небудь.

Вперше по тридцяти трьох днях обурення Фабріціо зрозумів, через що йому довелось поневірятися. Його вважали за шпигуна! Він почав переконувати наглядачку, настроєну того ранку ніжно. І поки фламандка, озброєна голкою, вшивала гусарський мундир, для Фабріціо заширокий, він досить доладно розтлумачив цій жінці свою історію. Вона слухала вражено, але на хвилинку повірила: вигляд він мав такий наївний, і гусарське обмундирування так личило йому!

– Якщо тобі вже закортіло воювати, – мовила вона, наполовину переконана в його щирості, – треба було в Парижі записатись до якогось полку. Поставив би вахмістрові вина, і він би тобі все влаштував.

Багато корисних порад, як поводитися надалі, дала тюремниця Фабріціо, і нарешті, коли на світ благословило, випустила його надвір, сотні разів змусивши заприсягтися, що він ніколи і ні за яких обставин не згадає її імені.

Не встиг Фабріціо, з гусарською шаблею при боці, бадьорим кроком вийти з містечка, як його огорнули сумніви. «Ну ось, – думав він, – я іду в мундирі і з подорожньою якогось гусара, померлого в тюрмі. А його, кажуть, запроторили за те, що він украв корову й срібний столовий набір. Я, так би мовити, вліз у його шкуру, хоча цього нітрохи не хотів і ніяк не передбачав. Тут пахне тюрмою!.. Прикмета цілком ясна. Мені доведеться довго поневірятись за ґратами».

Не минуло й години після розлуки Фабріціо з його рятівницею, як линув дощ та такий рясний, що свіжоспечений гусар ледве витягував з болота ноги в чоботиськах, явно не на його міру. Зустрівши селянина верхи на сухоребрій конячині, він купив у хазяїна цю шкапу, домовляючись на мигах, бо пам'ятав пораду тюремниці говорити якнайменше через чужоземну вимову.

Того дня армія, здобувши перемогу під Ліньї,[80] марширувала на Брюссель, це було напередодні битви під Ватерлоо,[81] їдучи під безперервною зливою, близько полудня Фабріціо почув гуркіт гармат. На радощах він одразу забув про довгі й тоскні хвилини розпачу, пережиті в несправедливому ув'язненні. Їхав він, поки смеркло, і, навчений гірким досвідом, вирішив заночувати в селянській хатинці, що стояла обіч дороги. Господар побивався, запевняв, що в нього все позабирали. Фабріціо дав йому екю, і в господі зразу знайшовся овес. «Юнь у мене нікудишній, – думав Фабріціо, – але якийсь писар ще зазіхне на нього». І він уклався спати в стайні, поряд з жолобом. Назавтра, за годину до світання, Фабріціо вже їхав шляхом і, лагідно поплескуючи шкапу, зумів пустити її трюхом. Близько п'ятої[82] він почув канонаду: починалась битва під Ватерлоо.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.