Вступне слово автора[1]

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Цю повість було написано взимку 1830 року,[2] за триста льє[3] від Парижа, отож у ній немає жодного натяку на події 1839 року.

За багато років до її написання, ще за тих часів, коли наша армія колесила по всій Європі, волею випадку потрапив я на постій до одного каноніка.[4] Було це в Падуї, чарівному італійському місті. Квартирування моє затяглося, і ми з господарем заприязнились.

Проїжджаючи Падую наприкінці 1830 року, я поквапився в дім доброго каноніка. Я знав, що його вже немає серед живих, проте мені хотілося знову побачити вітальню, де ми провели стільки приємних вечорів, за якими я відтоді не раз жалкував. Тепер там жив каноніків небіж із дружиною; вони привітали мене як давнього друга. Надійшло ще кілька гостей, і розсталися ми досить пізно. Господар звелів принести з кав 'ярні Педроті прекрасного zambaione.[5] A засиділись ми перш за все через те, що слухали історію герцогині Сансеверіна, про яку згадав хтось із присутніх, а господар з пошани до мене взявся розповісти її всю повністю.

– В тій країні, куди я їду, – сказав я своїм друзям, – не ждуть мене такі приємні вечори, як цей, і, щоб скоротати довгі вечірні години, я за цією історією напишу повість.

В такому разі, сказав небіж каноніка, – я вам дам дядечкові записки, де в розділі, присвяченому Пармі,[6] він згадує про деякі інтриги тутешнього двору, що плелися за часів, коли там неподільно владарювала герцогиня. Проте будьте обачні! Ця історія аж ніяк не повчальна, і тепер, коли у вас у Франції так ревно дбають про євангельську непорочність,[7] вона може створити вам славу справжнього вбивці.

Я друкую цю повість за рукописом 1830 року, не вносячи до неї ніяких змін, і з цього може постати дві прикрості: перша для читача, – італійці, що виступають як дійові особи, можуть становити для нього менший інтерес, бо серця жителів цієї країни надто відмінні від сердець французів; італійці – люди щирі, добродушні, не боязливі, у них що на серці, те й на язику, марнолюбству вони піддаються рідко, але тоді воно переходить у пристрасть, що називається puntiglio.[8] Нарешті, вони не сміються з убозтва.

Друга прикрість стосується автора.

Признаюсь, я насмілився зберегти за своїми героями усю різкість їхніх характерів, але голосно заявляю, що найрішучіше засуджую багато їхніх вчинків. Навіщо приписувати їм високу моральність і обхідливість, властиву французам, які над усе люблять гроші й ні за що не вчинять гріха з ненависті чи любові? Італійці в моїй оповіді становлять чи не цілковиту протилежність французам. Зрештою, мені здається, що досить проїхати якихось двісті льє з півдня на північ, як ми станемо свідками нового краєвиду і нового роману. Люб'язна небога каноніка добре знала і навіть щиро любила герцогиню Сансеверіна і просить мене, щоб я нічого не міняв хай і в гідних осуду герцогининих пригодах.

23 січня 1830 року.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.