Розділ четвертий

Ніщо не могло його збудити: ні рушничні постріли, що лунали біля самого воза, ні галоп коня, якого маркітантка щосили періщила батогом. Цілий день полк вірив у перемогу, а тепер, несподівано атакований цілою хмарою прусської кавалерії, відступав, точніше, тікав у бік Франції.

Полковник, гарний, чепурний молодий офіцер, що заступив убитого Макона, був зарубаний. Перебравши на себе командування, сивоголовий старий командир батальйону наказав полкові спинитися.

– Хай йому лихо! – сказав він солдатам. – За часів республіки втікали тільки тоді, коли вже не було іншої ради. Бороніть кожну п'ядь цієї землі, стійте на смерть! – вигукнув він і міцно вилаявся. – Ви захищаєте тут землю батьківщини, пруссаки хочуть її загарбати!

Візок спинився, і Фабріціо одразу прокинувся. Сонце зайшло давно, Фабріціо здивувався, що вже споночіло. Врізнобіч безладними гуртами тікали солдати. Це безладдя вразило нашого героя. Він помітив, що всі розгублені.

– Що сталося? – спитав він у маркітантки.

– Пусте! Розбили нас, голубчику! Прусська кавалерія січе нас, як капусту. Оце і все. Бовдур генерал гадав спершу, що це наші гусари скачуть… Нумо, вставай мерщій, підсоби мені посторонки зв'язати. Красуня порвала їх.

За десять кроків гримнули постріли. Наш герой, що спочив і почував себе досить бадьоро, сказав собі: «Власне, я по-справжньому ще не бився, цілісінький день тільки ескортував генералів».

– Я повинен битися! – заявив він маркітантці.

– Не хвилюйся! Битимешся, скільки тобі заманеться і навіть більше. Нам капець… Обрі, голубе! – гукнула вона капралові,[95] що квапився мимо. – Позирай вряди-годи, де я, де мій віз.

– Ви зараз підете в бій? – запитав Фабріціо у капрала.

– Ні! Взую лаковані черевики й подамся на бал!

– Я з вами.

– Можеш узяти й цього юного гусара, – гукнула маркітантка. – Він хоч і буржуа, а зух.

Капрал мовчки йшов швидким кроком. Вісім-десять солдатів наздогнали його, і він повів їх до кремезного дуба, оточеного ожинником. Так само мовчки порозставляв їх на узліссі довгим цепом: кожний стояв принаймні за десять кроків од свого сусіда.

– Слухайте, хлопці! – нарешті озвався капрал, уперше порушивши мовчанку. – Не стріляти без команди. Пам'ятайте: у вас лише по три набої.

«Що ж усе-таки сталося?» – запитував себе Фабріціо. І коли нарешті залишився сам на сам з капралом, сказав:

– У мене нема рушниці.

– По-перше, мовчи! Йди он туди: кроків за п'ятдесят від узлісся знайдеш когось із наших, зарубаного шаблею. Зніми з нього рушницю й ладунку. Тільки дивись – не здумай узяти в пораненого! Бери в того, хто напевне вбитий. Та спіши, а то нарвешся на кулі своїх же.

Фабріціо побіг і скоро вернувся з рушницею й ладункою.

– Заряди рушницю і стань он за те дерево. Не забувай: без моєї команди не стріляти… А хай йому чорт! – вилаявся капрал, урвавши свої вказівки. – Він і рушниці не вміє набити!

Капрал допоміг Фабріціо зарядити рушницю і заговорив знов:

– Якщо ворожий вершник наскочить на тебе з шаблею, ти крутися навколо дерева, а стріляй лише впритул, коли він опиниться за три кроки від тебе: треба, щоб твій багнет майже торкався його мундира. Та покинь ти свою шаблю! – гукнув капрал. – Ще спіткнешся об неї і зариєш носом!.. Трясця його матері! Ну й вояків дають нам тепер! Сказавши це, він сам відчепив шаблю Фабріціо і з серцем пожбурив її геть.

– Ну ж бо, обітри хустиною кремінь у замку. Та ти хоч раз у житті стріляв з рушниці?

– Я мисливець.

– Слава тобі господи! – гукнув капрал, полегшено зітхаючи. – Головне – не стріляй без моєї команди!

І він пішов. Фабріціо раював. «Нарешті я битимуся по-справжньому, нищитиму ворогів! – думав він. – Сьогодні вранці по нас палили з гармат, а я тільки голову підставляв під ядра: безглузде заняття!»

Фабріціо з великою цікавістю озирався довкола. Незабаром зовсім близько від нього гримнуло кілька пострілів. Але команди стріляти не було, і він стояв, причаївшись, за стовбуром. Уже смеркло. Йому примарилося, ніби він у засідці на ведмежій облаві в Трамецінських горах, над Гріантою. Фабріціо згадався мисливський прийом: він дістав з ладунки набій і витягнув з нього кулю. «Якщо він з'явиться, треба вбити його наповал», – і наш герой шомполом забив другу кулю в рушницю. Раптом він почув біля самого свого дерева два постріли, і в ту ж мить побачив синьомундирного вершника, який вихопився конем справа і поскакав повз нього ліворуч. «Він ще не за три кроки від мене, – сказав собі Фабріціо, – але я не схиблю, я певен». Поводячи дулом рушниці, Фабріціо старанно цілився і нарешті натиснув курок. Вершник упав разом з конем. Нашому героєві ще ввижалося, ніби він на полюванні, і він весело побіг до вбитого звіра. Він уже був зовсім близько від ворога, видно, смертельно пораненого, як раптом з неймовірною швидкістю прискакало ще два пруссаки, вимахуючи над його головою шаблями. Фабріціо щодуху припустив до лісу і, щоб легше було бігти, кинув рушницю. Пруссаки були вже за три кроки від нього, коли він домчав до молодого дубняка на узліссі. Ці дубки з прямими рівними стовбурами, завтовшки з руку, на хвильку затримали кавалеристів, але пруссаки зуміли проїхати і погналися за Фабріціо галявиною. Вони знов мало не наздогнали його, але шлях їм перепинила купа грубезних дерев, а Фабріціо гайнув між стовбурами. І тут назустріч йому гримнув рушничний залп, стріляли так близько, що спалахами мало не обсмалило йому обличчя. Він пригнув голову і, коли звів її, побачив перед собою капрала Обрі.

– Одного убив? – спитав він Фабріціо.

– Так, але загубив рушницю.

– Дарма, рушниць тут навалом. А ти все-таки молодець, хоч здаєшся дурнем, день у тебе не пропав марно. Зате он ті роззяви маху дали і проґавили двох, що гналися за тобою, а вони ж були у них перед самим носом. Я їх не помітив. Ну, гаразд. А зараз берімо ноги на плечі, полк десь недалеко, за десять хвилин знайдемо. До речі, тут є непоганий моріжок, на ньому зручно зібратися і залягти півколом.

Так говорячи, капрал швидко йшов на чолі загону з десяти чоловік. За двісті кроків справді трапився великий моріг; ступаючи по траві, вони зустріли пораненого генерала, якого несли ад'ютант і служник.

– Дайте мені чотирьох людей, – сказав він капралові кволим голосом. – Хай віднесуть мене до лазарету, – в мене нога роздроблена.

– Іди до…! – крикнув капрал. – І ти, і всі ваші генерали! Всі ви сьогодні зрадили імператора.

– Що?! – люто гаркнув генерал. – Ти не виконуєш моїх наказів?! Та ти знаєш, з ким розмовляєш? Я граф Б***, генерал, командир вашої дивізії! – і так далі і тому подібне. Він ще довго репетував.

Ад'ютант кинувся до солдатів. Капрал багнетом штрикнув його в руку біля плеча і швидко рушив далі зі своїми підлеглими.

– Бодай вам усім руки-ноги потрощило! Зграя пройдисвітів! Усі генерали продалися Бурбонам[96] і зрадили імператора!

Фабріціо з подивом слухав таке страхітливе звинувачення.

Близько десятої вечора маленький загін приєднався до полку біля входу в село з кількома вузенькими вуличками. Проте Фабріціо помітив, що капрал Обрі уникав розмовляти з офіцерами.

– Тут ніяк не пройти! – вигукнув капрал.

Усі вулиці були забиті піхотою, кавалерією, а головне артилерійськими передками та фургонами. Капрал Обрі звертав то в ту, то в ту, то в ту вуличку, але щоразу за двадцять кроків уже годі було пробитися. Лихі окрики й лайка стрясали повітря.

– І тут командує якийсь запроданець! – вигукнув капрал. – Якщо у ворога стане кебети оточити село, всіх нас переловлять як собак. Гайда за мною, хлопці!

Фабріціо озирнувся: з капралом ішло тепер лише шестеро солдатів. Розчиненою брамою вони ввійшли в загороду, з загороди – в стайню, а звідти через хвіртку – до саду. Якийсь час вони блукали навмання то туди, то сюди, нарешті перебрались через живопліт і опинилися в гречанищі. За неповні півгодини простуючи на крик і галас, вони знову вийшли на битий шлях, але вже за селом. Кинута зброя купами валялася в придорожніх ровах. Фабріціо вибрав собі рушницю. Але шлях, хоч який широкий, був такий забитий втікачами й возами, що за півгодини капрал і Фабріціо просунулися ледве кроків п'ятсот. Казали, що цей шлях веде до Шарлеруа.[97] На сільській дзвіниці вибило одинадцяту.

– Гайда знову полем! – гукнув капрал.

Тепер загін складався лише з трьох солдатів, Фабріціо та капрала. Не встигли відійти від битого шляху на чверть льє, як один солдат гукнув:

– Далі несила!

– І мені також! – сказав другий.

– Отакої! Усім нам важко, – зауважив капрал. – Але слухайте мене, і все буде гаразд.

Він помітив кілька дерев, що росли на межі посеред великого лану.

– Під дерева! – скомандував він. А коли підійшов до дерев, додав: – Лягайте тут і не галасуйте. Але перед сном треба було б підкріпитися. Хто має хліб?

– Я, – озвався один солдат.

– Давай сюди, – владно звелів капрал.

Він покраяв хліб на п'ять куснів і собі взяв найменший.

– Хвилин за п'ятнадцять перед світанням, – сказав він, жуючи хліб, – наскочить ворожа кавалерія. Треба стерегтися, щоб нас не порубали. Якщо від кавалерії тікатимеш сам-один такою відкритою рівниною – тобі капут, а вп'ятьох можна врятуватися. Тримайтеся дружно при мені, стріляйте лише впритул, і я обіцяю привести вас завтра надвечір у Шарлеруа.

За годину перед світанням капрал збудив свій загін і звелів перезарядити рушниці всім. З битого шляху, як і раніше, долітав гук, що не втихав цілу ніч. Здавалося, віддалік реве водоспад.

– Тікають, наче барани, – простодушно сказав Фабріціо капралові.

– Замовкни, шмаркачу! – обурено гукнув капрал.

А троє солдатів – уся його армія – глянула на Фабріціо так, ніби почули блюзнірство. Він зневажив націю.

«Це вже чортзна-що! – думав наш герой. – Я помітив це ще раніше, у віце-короля в Мілані. Вони ніколи не тікають! О ні! Французам не можна казати правди, якщо вона зачіпає їхнє марнославство. А мені начхати, що вони світять на мене такими злими очима. І я їм це доведу».

Загін рушив у дорогу, як і раніше, тримаючись за п'ятсот кроків від потоку втікачів, що ринув битим шляхом. На відстані одного льє від місця ночівлі капрал і його загін перетнули путівець, що виходив на битий шлях, де покотом спали солдати. За сорок франків Фабріціо купив тут доброго коня, а серед зброї, що валялася скрізь, ретельно вибрав собі довгу пряму шаблю.

«Це буде найкраще, раз кажуть, що треба колоти, а не рубати», – думав він.

Так озброївшись, він пустив коня галопом і незабаром наздогнав капрала, що встиг відійти далеко вперед.

Звівшись на стременах і піднявши лівою рукою шаблю, він заявив, озираючи четвірку французів:

– Ці люди тікають дорогою, ніби отара баранів… ніби отара наполоханих баранів.

Слово барани Фабріціо вимовляв з притиском, але його товариші вже зовсім забули, як годину тому це слово їх розсердило. Тут виявилася різниця між італійцями і французами. Французи щасливішої вдачі, вони ковзають по поверхні подій і не таять образи.

Своїм натяком на баранів Фабріціо, треба сказати, залишився дуже задоволений. Загін рухався полем, гомоніли про всяку всячину. Відмахали ще два льє, капрал усе дивувався, чому не показується ворожа кавалерія. Він сказав Фабріціо:

– Наша кавалерія – ти. Скачи он до тієї халупи на белебні й запитай у господаря, чи не дасть він нам поснідати за плату. Не забудь сказати, що нас лише п'ятеро.

Якщо він завагається, дай йому п'ять франків завдатку зі своїх грошей. Не турбуйся: після сніданку ми грошики відберемо.

На обличчі капрала, коли Фабріціо зиркнув на нього, був вираз такої незворушної поважності, навіть своєрідної моральної переваги, що наш герой послухався. Все відбувалося так, як передбачив головнокомандуючий, тільки Фабріціо умовив товаришів не відбирати в селянина тих п'яти франків, які дав йому авансом.

– Це мої гроші, – заявив Фабріціо, – я плачу не за вас, а за себе: тут дали вівса моєму коневі.

Фабріціо так погано говорив по-французькому, що його товаришам причулася зверхність у його словах. Це їх дійняло до живого, і вони почали виношувати думку наприкінці дня провчити його, викликавши на дуель. Він здавався їм чужаком, білою вороною, і це їх дратувало. Зате Фабріціо все більше проймався прихильністю до них.

Вони йшли дві години мовчки, та раптом капрал глянув па шлях і радісно вигукнув:

– Наш полк іде!

Усі кинулися до битого шляху. Але, на жаль, біля орла на держаку було чоловік двісті, не більше. В юрбі Фабріціо угледів маркітантку: очі в неї були червоні, вона чвалала пішки і час від часу схлипувала, її воза й Красуню Фабріціо так ніде і не побачив.

– Пограбували, занапастили, обікрали! – закричала маркітантка, зустрівшись поглядом з нашим героєм.

Фабріціо мовчки спішився; взяв за вуздечку коня і сказав маркітантці:

– Сідайте.

Умовляти її не довелося.

– Підкороти стремена, – сказала вона.

Вмостившись у сідлі, вона заходилася розповідати Фабріціо, яка халепа спіткала її минулої ночі. Після безконечно довгої оповіді, що її з почуття ніжної дружби наш герой слухав дуже уважно, хоча нічого в ній не второпав, маркітантка додала:

– Подумати лишень, адже мене пограбували, побили й розорили французи.

– Як? Французи? А я думав – пруссаки! – вигукнув Фабріціо з простодушним виглядом, що надавав його гарному, але серйозному і блідому личку дитячої чарівності.

– Який же ти ще дурненький! – сказала маркітантка, усміхаючись крізь сльози. – А все ж ти дуже милий.

– Та ще й неабиякий зух – ухекав пруссака, – додав капрал Обрі. Серед загальної веремії він випадково опинився біля коня, яким їхала маркітантка.

– Тільки гордій він! – додав Обрі.

Фабріціо досадливо махнув рукою.

– А як твоє прізвище? – спитав капрал. – Може, доведеться подати рапорт, то я згадаю й тебе.

– Моє прізвище Вазі, – трохи затинаючись, відповів Фабріціо, – тобто ні – Було, – похопився він.

Прізвище Було значилося в подорожній, яку дала йому тюремниця в Б. Починаючи вже дещо метикувати і менше дивуватися всьому, що відбувалося довкола, він позавчора дорогою добре затямив це ім'я. Окрім подорожньої гусара Було, він пильно зберігав італійський паспорт, за яким мав право на шляхетне прізвище Вазі, продавця барометрів. Коли капрал звинуватив його в гордині, він трохи був не бевкнув: «Я – гордий? Я, Фабріціо Вальсерра, маркезіно дель Донго, що згодився носити прізвище якогось Вазі, торговця барометрами!»

Поки він міркував і подумки казав собі: «Треба добре запам'ятати: моє ім'я – Було, а то не уникнути мені в'язниці, якою загрожує мені доля», капрал і маркітантка перекинулись кількома зауваженнями щодо його особи.

– Не гнівайтесь, я питаю не з простої цікавості, – промовила маркітантка, переставши раптом тикати йому. – Я вам хочу добра. Признайтеся, хто ви такий насправді?

Відповів Фабріціо не зразу. Він думав про те, що навряд чи знайде вірніших друзів, ладних допомогти йому доброю порадою, а йому так потрібна добра порада. «Ми незабаром ввійдемо в фортецю, комендант захоче довідатись, хто я такий, і мене посадять за ґрати, якщо з моєї відповіді побачать, що в четвертому полку гусарів я нікого не знаю, хоча й ношу мундир цього полку». Кому-кому, а Фабріціо, австрійському підданцеві, було добре відомо, як багато важить паспорт. Навіть його рідні, родовиті дворяни, святенники та ще прибічники переможців, разів двадцять мали халепу через паспорт. Тому запитання маркітантки не образило Фабріціо. Підшукуючи французькі слова, щоб розтлумачити все зрозуміліше, він відповів не відразу, а зацікавлена маркітантка додала, щоб заохотити його:

– Капрал Обрі і я дамо вам добру пораду, як поводитися.

– Я не маю сумніву в цьому, – відповів Фабріціо. – Мене звати Вазі, я генуезець. Моя сестра, відома в Генуї красуня, вийшла заміж за французького капітана. Мені лише сімнадцять років, і сестра запросила мене пожити в неї, щоб подивитися Францію і трохи обтесатися. В Парижі я вже її не застав і, довідавшись, що вона супроводжує військо, приїхав сюди. Я шукав її скрізь і не міг знайти. Мій акцент здався солдатам підозрілим, і мене заарештували. Гроші тоді в мене водилися, я сунув жандармові золотого, і він дав мені чужу подорожню, мундир і сказав: «Тікай! Але дай слово, що ніколи не назвеш мого імені».

– А як його звати? – спитала маркітантка.

– Я ж присягнувся! – відповів Фабріціо.

– Він має рацію, – втрутився капрал. – Звісно, той жандарм пройдисвіт, але наш товариш не повинен виказувати його. А як звати капітана, чоловіка твоєї сестри? Ми можемо розшукати його, якщо знатимеш прізвище.

– Тельє, капітан четвертого гусарського полку, – відповів наш герой.

– Виходить, тебе підвів акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?

– Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабріціо, світячи очима. – Це я шпигун! Коли я люблю імператора і французів! Ця образа обурює мене найбільше!

– Помиляєшся, образи тут нема. Нічого дивного, що солдати засумнівалися, – поважно заперечив капрал.

І він повчальним тоном розтлумачив, що в війську кожен повинен належати до якоїсь частини й носити її мундир, інакше подумають, що ти шпигун. Шпигунів ворог підсилає безліч, у цій війні кругом запроданці. З очей Фабріціо спала полуда. Хлопець уперше зрозумів: він сам винний у всьому, що сталося з ним за останні два місяці.

– Стривай, хай він усе розповість сам, – втрутилась маркітантка, чия цікавість розпалилася ще дужче.

Фабріціо послухався. Коли він закінчив розповідь, маркітантка поважно сказала капралові:

– Власне, він ще хлопчак і ніякий не вояк. А після того, як нас зрадили й розколошматили, нам тепер сутужно буде на цій війні. Ляже він тут кістками. А навіщо? Gratis pro deo,[98] чи що?

– Та він навіть не уміє набити рушниці, – додав капрал, – ні на дванадцять темпів, ні вільно. Адже це я сам забив шомполом кулю, якою він коцнув пруссака.

– До того ж він показує кожному зустрічному свої гроші, – додала маркітантка. – Обдеруть догола, як тільки нас не буде з ним.

– Якийсь вахмістр, – підхопив капрал, – затягне до себе в ескадрон, щоб випивати за його гроші, а там, чого доброго, й ворог завербує, – адже кругом самі запроданці. Перший-ліпший скомандує йому іти слідом, і він піде. Найкраще йому до нашого полку записатися.

– Ні, будь ласка, капрале! – гукнув Фабріціо. – Конем куди зручніше, ніж пішки. До того ж я не вмію набити рушниці, а ви самі бачили – вершник з мене непоганий.

Цією промовою Фабріціо вельми пишався.

Не будемо переказувати довгу суперечку між капралом і маркітанткою щодо подальшої долі нашого героя. Фабріціо зауважив, що вони в цій суперечці не раз повторювали всі подробиці його пригод: як запідозрили його солдати, як жандарм продав йому подорожню й мундир, як учора опинився він у маршальському почті, як побіжно побачив імператора, як поцупили в нього коня тощо.

З чисто жіночою цікавістю маркітантка все поверталась до обставин крадіжки купленого за її допомогою доброго скакуна.

– То ти відчув, як тебе за ноги схопили, тихенько підняли, пронесли над хвостом твого коня і посадили на землю?

«Навіщо торочити без кінця те, що усім добре відоме?» – думав Фабріціо. Він ще не знав, що прості французи саме в такий спосіб доходять якоїсь ради.

– Скільки ти маєш грошей? – зненацька спитала в нього маркітантка.

Фабріціо відповів без запинки, переконаний у великодушності цієї жінки, – ось що вигідно відрізняє Францію.

– Залишилося біля тридцяти наполеондорів і вісім чи десять п'ятифранкових екю.

– Тоді ти вільний птах! – вигукнула маркітантка. – Кидай це розбите військо, повертай праворуч, виберися на перший-ліпший путівець, поганяй коня і скачи якнайдалі від армії. Принагідно купи собі цивільний одяг. Як відмахаєш вісім-десять льє та побачиш, що довкола жодного муштрованого, їдь поштовими до якогось містечка, відпочинь там тиждень, попоїж біфштексів. Тільки не бевкни нікому, що ти був у війську, жандарми схоплять тебе як дезертира, а ти хоч і славний хлопчина, але ще не досить метикований, щоб замовляти жандармам зуби. Як тільки знов одягнешся в цивільне, порви на клапті подорожню й назвися своїм справжнім прізвищем – Вазі. А що йому казати, звідки він приїхав? – звернулася вона до капрала.

– З Камбре на Шельді, це чудове містечко, може, чув? Там ще є собор і пам'ятник Фенелонові.[99]

– Слушно, – сказала маркітантка. – Дивись – нікому ні слова, що ти був у битві, не пробалакайся про Б. і жандарма, який продав тобі солдатську подорожню. А закортить вернутись до Парижа, їдь спершу до Версаля[100] і пройди з того боку через заставу і то пішки, ніби вертаєшся з прогулянки. Золоті свої заший у черес штанів, а головне, при купівлі чогось, не показуй усіх грошей: діставай стільки, скільки треба заплатити. Прикро мені, що тебе живцем облуплять і пустять голого. А що робитимеш без грошей? Ти ж собі ради не даси, – і так далі і тому подібне.

Довго ще торохтіла добра маркітантка. Капрал кивками схвалював її поради, не встигаючи вставити бодай слово. Зненацька юрми, що сунули битим шляхом, спершу додали ходи, потім метнулися ліворуч через придорожній рівчак і щодуху кинулись тікати.

– Козаки! Козаки! – кричали з усіх боків.

– Бери назад свого коня! – заволала маркітантка.

– Боже борони! – сказав Фабріціо. – Скачіть, рятуйтеся, я вам його дарую. Хочете, дам грошей на нового воза? Половина того, що маю, ваша.

– Кажу тобі, бери свого коня! – гнівно кричала маркітантка і хотіла була спішитися. Фабріціо вихопив шаблюку.

– Тримайтеся міцно! – гукнув він, двічі-тричі плазом ударив шаблею коня, і він галопом подався слідом за втікачами.

Герой наш поглянув на шлях. Тільки що тут простувало кілька тисяч людей, лава за лавою, як селяни в церковній процесії. Після крику «козаки» дорогу немов вимели, втікачі покидали на землю ківери, рушниці, шаблі та іншу амуніцію. Вражений Фабріціо звернув праворуч на пагорб, що підносився на дванадцять-тринадцять футів, обвів поглядом битий шлях і рівнину, але не побачив і сліду козаків.

«Ці французи якісь диваки! – подумав він. – Оскільки мені все одно йти праворуч, то найкраще рушити негайно, – сказав він собі. – Мабуть, є ж якась причина, коли вони всі кинулись навтікача».

Фабріціо підібрав кинуту рушницю, перевірив, чи набита вона, підсипав на полицю пороху, почистив кремінь, потім вибрав собі повну ладунку і ще раз оглянувся довкола. Серед рівнини, недавно такої людної, він був сам-один. Ген у далечині, поступово зникаючи за деревами, все ще мчали не озираючись утікачі. «Чудасія, та й годі!» – думав він. І, згадавши, як учора вчинив капрал, сів на землю серед пшеничного лану. Маючи надію побачити своїх приятелів – маркітантку та капрала Обрі, Фабріціо вирішив триматись дороги.

Сидячи на лану, він порахував гроші: виявляється, в нього залишилося не тридцять золотих, як він гадав, а тільки вісімнадцять. Проте в нього зберігалися про запас ще дрібні діаманти, які він засунув за підшивку свого гусарського чобота в кімнаті тюремниці того ранку, коли покидав її дім. Він старанно сховав золото і знову задумався над причиною такої раптової втечі.

«Може, це лиха прикмета для мене?» – думав він. Та найбільше Фабріціо побивався тим, що не запитав у капрала Обрі, чи справді він брав участь у битві. Йому здавалося, що брав, і якби він переконався в цьому, то почував би себе найщасливішою людиною.

«А проте, – думав він, – у битві я був під іменем якогось в'язня, у мене в кишені його подорожня, ба навіть гірше – на мені його мундир. Для мого майбутнього це фатальна призвістка. Що сказав би абат Бланес? А той бідолаха Було сконав у тюремній камері! Все це лиховісні прикмети; напевне, доля готує мені в'язницю!»

Щоб довідатись, чи справді гусар Було був винний, Фабріціо віддав би все на світі. Він став пригадувати: здається, тюремниця казала йому, що за ґрати гусар потрапив не лише за крадіжку столового срібла, а ще й за те, що вкрав селянську корову й побив її господаря. Фабріціо не мав сумніву, що його також колись ув'язнять за такий самий злочин, як гусара Було. Він згадав про свого приятеля, абата Бланеса. От би порадитися з ним! Потім згадав, що ні разу не писав тітці, відтоді як покинув Париж. «Сердешна Джіна!» – подумав він, і на очах у нього забриніли сльози. Зненацька почув позаду шерех: якийсь солдат, розгнуздавши трьох коней, пустив їх попасти на лан. Коні, мабуть, були дуже голодні. Фабріціо схопився, як куріпка. Солдат сторопів. Помітивши його збентеження, наш герой захотів удати з себе справжнього гусара.

– Один із цих коней мій, сучий сину! – гукнув він. – Ну та гаразд, я дам тобі п'ять франків за те, що ти привів його сюди.

– Ти що, кепкуєш з мене? – сказав солдат.

З відстані шести кроків Фабріціо прицілився в нього.

– Віддавай коня, а то пристрелю!

Рушниця була в солдата за плечима, він потягнувся рукою, щоб зняти її.

– Як ворухнешся, тут тобі й капець! – гукнув Фабріціо й кинувся до солдата.

– Гаразд, давай п'ять франків і забирай коня, – буркнув солдат, з жалем озираючи безлюдний шлях.

Лівою рукою тримаючи напереваги рушницю, Фабріціо правою кинув йому три п'ятифранкові монети.

– Злазь, якщо дорожиш своєю шкурою… Загнуздай вороного й забирайся геть з двома іншими… Опинатимешся – дістанеш кулю.

Солдат, щось бурмочучи під ніс, послухався. Фабріціо підійшов до коня й лівою рукою взявся за гнуздечку, стежачи за тим, як солдат віддаляється. Той відійшов кроків на п'ятдесят, коли Фабріціо легко скочив у сідло. Та тільки-но він сів на коня, правою ногою шукаючи стремено, як над його вухом свиснула куля: по ньому з рушниці стрельнув солдат. Нетямлячися з гніву, Фабріціо поскакав до нього. Солдат кинувся тікати й незабаром, скочивши в сідло, поскакав уже верхи на одному з тих коней, що залишилися. «Ба! Його вже не наздоженеш!» – подумав Фабріціо. Куплений кінь був добрячий, але, мабуть, страшенно голодний. Фабріціо повернувся на битий шлях, де все ще не було жодної душі, перетнув його і пустив коня клусом ліворуч, на пагорб, де мав надію знайти маркітантку. Проте, виїхавши на пагорб, він на відстані цілого льє довкола побачив лише поодинокі солдатські постаті.

«Отже, зустрітися з цією славною, доброю жіночкою мені не судилося!» – подумав він, зітхаючи. Віддалік, по праву руку від шляху Фабріціо помітив ферму і рушив туди. Не спішуючись, він заплатив гроші наперед і звелів дати коневі вівса. Юнь так зголоднів, що гриз жолоб. Через годину, сподіваючись на випадкову зустріч з маркітанткою чи бодай з капралом, Фабріціо трюхикав уже по битому шляху. Так він їхав і їхав, роззираючись навсібіч, поки добрався до багнистого берега якоїсь річечки з вузьким дерев'яним містком. Перед містком, праворуч від шляху, на відшибі стояла корчма під вивіскою «Білий кінь».

«Пообідаю», – сказав собі Фабріціо. Біля в'їзду на міст понуро сидів на коні кавалерійський офіцер з рукою на черезплічнику. За десять кроків від нього троє кавалеристів без коней натоптували собі люльки.

«Еге, ці люди можуть купити в мене коня ще дешевше, ніж він коштував мені», – подумав Фабріціо.

Поранений офіцер і троє солдатів очікували, поки він під'їде.

«А навіщо мені міст? – спитав себе наш герой. – Краще взяти праворуч і їхати берегом. Щоб вискочити з халепи, маркітантка, мабуть, порадила б мені рушити саме цією дорогою… Все це так, але якщо я дремену, завтра мені буде дуже соромно. Тим паче, що мій кінь прудконогий, а кінь у цього офіцера, мабуть, підтоптався. А надумає він зсадити мене з коня, я проскакаю геть».

Так міркуючи, Фабріціо притримував коня і їхав дуже повільною ступою.

– Гусаре, швидше! – владним голосом гукнув офіцер. Фабріціо проїхав кілька кроків і зупинився.

– Хочете забрати в мене коня? – крикнув він.

– Та ні! Під'їжджайте.

Фабріціо подивився на офіцера, – у нього були сиві вуса і найчесніші очі. Хустка, яка перев'язувала ліву руку, червоніла від крові, права також була забинтована кривавою ганчіркою.

«Ну, не він, так ці солдати схоплять коня за гнуздечку», – подумав Фабріціо. Але, придивившись, помітив, що солдати також поранені.

– Ім'ям честі, – промовив офіцер з полковницькими еполетами, – стань тут на чатах і кажи всім зустрічним драгунам, кінним єгерям і гусарам, що в цій корчмі полковник Лебарон і він наказує їм приєднатись до нього.

Старий полковник виглядав страшенно пригніченим і з перших же слів сподобався нашому героєві, який відповів вельми розважливо:

– Мосьє, мене не послухають. Я замолодий. Тут потрібний ваш власноручний наказ.

– Це правда, – сказав полковник, пильно придивляючись до Фабріціо. – Лароз, пиши наказ, у тебе здорова права рука.

Лароз мовчки дістав записника з пергаментними аркушиками, черкнув кілька рядків і, видерши чвертку паперу, віддав її Фабріціо. Полковник повторив нашому герою наказ і додав, що через дві години, як належить, його заступить один з поранених кавалеристів. З цими словами він пішов зі своїми людьми до харчевні. Фабріціо нерухомо завмер при в'їзді на міст і дивився їм услід, вражений німою й похмурою скорботою трьох поранених солдатів. «їх ніби зачакловано лихими чарами», – подумав. Нарешті він розгорнув складений аркушик і прочитав наказ:

«Полковник шостого драгунського полку Лебарон, командир другої бригади першої кавалерійської дивізії чотирнадцятого корпусу, наказує всім кавалеристам, драгунам, кінним єгерям та гусарам не переїздити через міст і приєднатись до нього в його штабі, в корчмі «Білий кінь».

Дано в штабі біля мосту через Сенту 19 червня 1815 року.

За полковника Лебарона, пораненого в правицю і за його розпорядженням

вахмістр Лароз».

З півгодини простоявши на чатах біля мосту, Фабріціо побачив шістьох кінних єгерів і трьох піших. Він оголосив їм полковниковий наказ.

– Ми зараз вернемось, – відповіли чотири верхівці і жвавим клусом проскочили міст.

Фабріціо звернувся до двох вершників, що залишилися. Спалахнула запальна суперечка, а тим часом через міст перейшли троє піших єгерів. Один вершник зажадав у Фабріціо показати писане розпорядження, взяв папір і сказав:

– Зараз я покажу його товаришам, і вони неодмінно повернуться. Чекай тут нашого повернення.

І він рушив галопом, товариш його поскакав слідом. Усе це сталось за одну мить.

Розлючений Фабріціо гукнув одного пораненого солдата, що саме показався у вікні харчевні. Фабріціо помітив у нього нашивки вахмістра. Вахмістр вийшов з харчевні і, підходячи до Фабріціо, крикнув:

– Шаблю наголо, сто чортів! Ти ж на чатах!

Фабріціо вихопив з піхов шаблю і сказав:

– Вони забрали наказ.

– Ще сердиті за вчорашню битву, – похмуро відповів вахмістр. – Я тобі дам свій пістолет. Якщо тебе не слухатимуться, стріляй у повітря, я вискочу сам або вийде полковник.

Фабріціо помітив, як здивовано звів брови вахмістр, почувши, що наказ забрали. Він зрозумів, що йому завдано особистої образи, і присягнувся вдруге не пошитися в дурні.

Фабріціо, озброєний сідельним вахмістровим пістолетом, гордо став на чатах. Незабаром семеро гусарів під'їхали верхи до мосту. Фабріціо заступив їм шлях і оголосив полковників наказ. Гусари слухали його невдоволено, а найсміливіший з них спробував проїхати. Згадавши мудру пораду приятельки-маркітантки колоти, а не рубати, Фабріціо опустив лезо своєї довгої прямої шаблюки і вдав, ніби збирається штрикнути того, хто порушив наказ.

– А, він хоче нас убити, цей шмаркач! – гукнули гусари. – Невже мало посікли наших учора?

Всі семеро, як по команді, оголили шаблі й кинулись на Фабріціо. Він подумав, що тут йому й смерть, але згадав здивований погляд вахмістра і поклав собі не давати нового приводу для зневаги. Відступаючи до мосту, він намагався колоти вістрям шаблі. Гусари швидко збагнули, з ким вони мають справу: так кумедно вимахував він довгим і прямим кірасирським, для нього важким палашем. Не завдаючи йому шкоди, вони намагались порізати на ньому весь мундир. Кілька разів гусари дряпнули йому передпліччя. Дотримуючись науки маркітантки, Фабріціо дуже завзято силкувався колоти клинком тих, хто нападав. На своє лихо, штрикаючи шаблею, він і справді поранив у руку одного гусара. Вершник розсатанів, що його зачепив вістрям такий шмаркач, зробив випад і поранив Фабріціо у стегно. Сталося це тому, що кінь нашого героя не лише не уникав бою, а, мабуть, знаходив втіху у цьому й кидався назустріч напасникам. А ті, побачивши, що в Фабріціо тече з правого плеча по рукаву кров, і, боячись, як би не зайшла надто далеко гра, відтіснили його ліворуч, до поручнів, і поскакали геть. Опинившись сам-один, Фабріціо пальнув у повітря, щоб попередити полковника.

В цей час до мосту наближалося четверо кінних гусарів і двоє піших з того самого полку, що й попередні. Коли гримнув постріл, вони були ще за двісті кроків і пильно стежили за тим, що діється на мосту. Подумавши, що Фабріціо стріляв у їхніх однополчан, усі четверо з оголеними шаблями кинулися просто на нього. Це була справжня кавалерійська атака. Попереджений пострілом, полковник Лебарон відчинив двері корчми і кинувся до мосту саме тоді, коли туди прискакали вершники, і звелів їм зупинитися.

– Тут немає більше ніяких полковників! – гукнув один з гусарів і підострожив коня.

Полковник обурився, урвав свої докори й пораненою рукою схопив за гнуздечку його коня.

– Стій, нікчемний солдате! – гукнув він гусарові. – Я знаю тебе, ти з ескадрону капітана Анріє.

– Ну й що! Хай наказ дає мені сам капітан! Капітана Анріє вбили вчора, – додав він з ущипливим сміхом. – А ти йди до…

Сказавши це, він вирішив прорватися і погнав коня на полковника, той упав на поміст. Фабріціо, що стояв за два кроки на самому мосту, але обличчям до корчми, бачив, як кінь штовхнув грудьми полковника і той упав, не випускаючи з рук повода. Обурений Фабріціо клинком шаблі завдав гусарові сильного прямого удару. На щастя, гусарів кінь, почуваючи, що його тягне до землі гнуздечка, затиснута в полковниковій руці, шарахнув убік, і довгий клинок кірасирської шаблі Фабріціо, черкнувши по гусаровому доломану, тільки сяйнув біля самих його очей. Гусар люто повернувся, з усього маху вдарив шаблею, і лезо, розітнувши рукав Фабріціо, вп'ялося йому в руку. Герой наш упав.

Побачивши, що двоє оборонців мосту лежать на землі, один піший гусар скористався з нагоди, захопив коня Фабріціо і, скочивши в сідло, поскакав по мосту.

Із корчми вискочив вахмістр, побачив, як упав полковник, і подумав, що його важко поранили. Він погнався за гусаром, котрий забрав коня, і загнав йому в крижі шаблю. Той повалився додолу. Бачачи, що біля мосту залишився тільки піший вахмістр, гусари підострожили своїх коней і поскакали геть. Другий піший гусар майнув у поле.

Вахмістр підійшов до поранених. Фабріціо вже звівся на ноги, болю він не почував, хоч і втратив чимало крові. Полковник встав на превелику силу, він не був поранений, а лише забився, падаючи.

– Пусте! – сказав він вахмістрові. – Тільки рука болить від старої рани.

Гусар, котрого поранив вахмістр, конав.

– Ну й біс із ним! – гукнув полковник. – Краще потурбуйся про цього хлопця, я даремно важив його життям, – сказав він вахмістрові і двом солдатам, які підбігли сюди. – Я сам стану на мосту і спробую зупинити цих біснуватих. Відведіть хлопця до харчевні і перев'яжіть руку. Візьміть для цього мою сорочку.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.