IX

Вранці вона приготувала йому вівсяну кашу, яку він з’їв без зайвих слів. Просто вкидав їжу до рота, не думаючи про Еліс, ледве помічаючи її. Він знав, що мусить іти. З кожною зайвою хвилиною перебування тут чоловік у чорному віддалявся все більше. Напевно, зараз він уже перейшов сланці й бескиди та заглибився в пустелю. Його шлях неухильно пролягав на південний схід, і стрілець знав причину.

– У тебе є карта? – спитав він, підвівши очі.

– Міста? – розсміялася вона. – Воно таке мале, що карта не потрібна.

– Ні. Території, що лежить на південному сході.

Її посмішка враз зів’яла.

– Пустеля. Там лише пустеля. Я думала, ти трохи затримаєшся.

– Що на іншому боці пустелі?

– Звідки мені знати? Її ніхто не переходив. Навіть не намагався перейти, принаймні відколи я тут. – Вона витерла руки об фартух, взяла рукавиці й вилила нагріту воду з цебра в балію, від якої одразу пішли бризки й пара. – Туди пливуть усі хмари. Їх наче засмоктує…

Він підвівся.

– Куди ти? – У власному голосі їй почувся невідчепний страх, і їй це дуже не сподобалося.

– На стайню. Коли щось кому й відомо, то це конюхові. – Він поклав руки їй на плечі. Руки були важкі, але теплі. – І домовитися про мула. Раз я збираюся побути тут, хтось мусить за ним доглядати. До того часу, поки я не вирушу далі.

Але поки що ні. Вона звела на нього очі.

– Обережніше з тим Кенерлі. Як він чого не знає, то просто вигадує.

– Спасибі тобі, Еллі.

Коли він пішов, вона повернулася до балії, відчуваючи, що з очей струменить гарячий потік сліз. Сліз вдячності. Скільки часу минуло відтоді, як хтось їй востаннє подякував? Хтось, до кого їй не байдуже?

Данный текст является ознакомительным фрагментом.