V

Мула він купив у Прайстауні, і коли вони наблизились до Талла, тварина була ще бадьорою. Сонце сіло годину тому, але стрілець не спинявся: спочатку дороговказом йому слугували відблиски вогнів міста в небі, а потім – надприродно чіткі звуки піаніно в дешевому барі, що награвало «Гей, Джуд». Шлях став ширшим, бо тепер розгалужувався на бічні дороги. Подекуди стояли ліхтарі, що давно не світили.

Ліси вже давно лишилися позаду: на зміну їм прийшла одноманітна рівнина прерії. Безмежні занедбані поля заросли тимофіївкою й низькорослими чагарниками – моторошно безлюдні маєтки охоронялися мовчазними затемненими палацами, де явно блукали демони; порожні халупи, які люди покинули самі чи щось їх змусило, дивилися скоса; зрідка траплялася хижка поселянина, яку в темряві виказував єдиний промінчик світла, а вдень – понурі члени родини із явними ознаками виродження, що мовчки копирсалися в полі. Основним урожаєм була кукурудза, але також тут росли боби, а ще – фітолака. Подеколи крізь обідрані вільхові жердини тину на нього тупо витріщалися худющі корови. Чотири рази проїжджали диліжанси: два назустріч, а два – у тому ж напрямку, куди йшов і він. Коли вони наздоганяли ззаду й проминали стрільця з його мулом, він бачив майже порожні салони, а назад, у напрямку лісу, що лежав на півночі, вже їхали карети з пасажирами. Часом повз нього торохкотів віз селянина, що, задравши ноги на щиток, намагався не дивитися на чоловіка з револьверами.

Місцевість була огидною. Відколи він вийшов із Прайстауна, двічі падав дощ, обидва рази скупий. Навіть тимофіївка мала жовтявий і гнітючий вигляд. Край, котрий проминаєш не спиняючись. Ніщо не свідчило про те, що тут проходив чоловік у чорному. Можливо, він сів у диліжанс.

Дорога повернула, і за поворотом стрілець спонукав мула спинитися й подивився вниз. Унизу, в округлій, схожій на миску, улоговині, наче фальшивий діамант у дешевій оправі, лежав Талл. Містечко освітлювалося, і найбільше скупчення вогнів було саме там, звідки лунала музика. На перший погляд, у місті було чотири вулиці, три з яких під прямим кутом вливалися в шлях, що слугував тут головною магістраллю міста. Мабуть, десь має бути харчівня. Стрілець сумнівався, але все могло бути. Він гукнув до мула.

Уздовж шляху час від часу траплялися будинки, зараз частіше, але більшість із них господарі давно покинули. Позаду лишився крихітний цвинтар: запліснявілі перекошені надгробні плити з дерева так заплело суцільним чортовим зіллям, що їх уже майже не було видно. Пройшовши вперед близько п’ятисот футів, стрілець помітив облуплений вказівник, на якому було написано «ТАЛЛ».

Фарба з нього облізла так, що напис був майже нерозбірливий. Далі стояв іще один дороговказ, але його стрілець і поготів не зміг прочитати.

Коли він ступив на територію містечка, ідіотський хор напівп’яних голосів виводив завершальну високу ноту в останніх словах довгої опери «Гей, Джуд» – «Наа-наа-наа-наа-на-на-на… гей, Джуд…» То був глухий звук, що нагадував виття вітру в дуплі трухлявого дерева. Лише прозаїчне глухе деренчання піаніно в дешевому барі врятувало стрільця від серйозного розмірковування над тим, чи, бува, чоловік у чорному не начаклував привидів, щоб населити ними покинуте містечко. Ця думка викликала в нього ледь помітну посмішку.

На вулицях були люди, але не багато. Окинувши його байдужим поглядом, дощатим тротуаром на протилежному боці вулиці пройшли три жінки, одягнені в широкі чорні брюки й однакові блузки з високими комірцями. Їхні обличчя, здавалося, пливли в повітрі над майже прозорими тілами, наче бліді кулі з очима. Зі сходинок забитої дошками крамнички, де колись продавався дріб’язок, за стрільцем спостерігав похмурий старий у солом’яному капелюсі, що міцно тримався на його маківці. Худющий кравець відірвався од роботи з пізнім клієнтом, і обидва провели його поглядами. Щоб краще роздивитися, кравець підніс ліхтаря до вікна. Стрілець кивнув. Ані кравець, ані його клієнт не кивнули у відповідь. Він відчув, що їхні погляди прикуті до кобур, які щільно прилягали до його стегон внизу. Юнак років тринадцяти й дівчинка, що могла бути або його сестрою, або подружкою, переходячи вулицю за квартал звідти, майже непомітно призупинилися й рушили далі. Їхні кроки здіймали в повітрі маленькі клуби куряви, що зависали над землею. Тут, у містечку, світила більша частина вуличних ліхтарів, але вони були не електричними. Їхні слюдяні боки, вкриті шаром затверділого гасу, були мутними, деякі – розтрощеними. Платна стайня мала такий вигляд, ніби вона ледь-ледь животіє, і, мабуть, виживала лише завдяки тракту, яким ходили диліжанси. Троє хлопчаків мовчки посхилялися над колом для гри в кульки, намальованим на землі поряд із роззявленою пащею стайні, і курили самокрутки з обгорток кукурудзяних кияхів. Від хлопців на землю падали довгі тіні. До криси капелюха одного з них була причеплена довгокрила скорпіонниця. В іншого підбите ліве око запливло й сліпма випирало з очниці.

Стрілець провів свого мула повз них і зазирнув усередину погано освітленої стайні. Там унизу світилася лампа. Підстрибувала й шугала туди-сюди тінь: то довготелесий старий у комбінезоні, крекчучи, сильними ривками піднімав розкидане сіно тимофіївки вилами на сінник.

– Агов! – гукнув стрілець.

Вила стали рухатися повільніше, і конюх роззирнувся навколо своїми жовтуватими очима.

– Сам ти агов!

– У мене мул.

– Добре тобі.

Стрілець кинув у напівморок важку, нерівномірно гуртовану золоту монету. Вона дзенькнула об старезні, посипані подрібненою соломою дошки і зблиснула на підлозі.

Конюх ступив уперед, нахилився, підняв золотий і скоса подивився на стрільця. Натрапивши поглядом на кобури, похмуро кивнув.

– Надовго хочеш поставити його в стійло?

– На ніч чи дві. Може, й на довше.

– У мене нема здачі з золотого.

– Здачу залиш собі.

– Гроші застрелених, – буркнув конюх.

– Що ти сказав?

– Нічого. – Конюх упіймав мула за вуздечку й повів його у стайню.

– І почисть його! – крикнув стрілець навздогін. – Сподіваюся, що так воно й буде, коли я повернуся. І без жартів.

Старий навіть голови не повернув. Стрілець вийшов надвір, до хлопців, що скупчилися біля кола для кульок і з виглядом презирливої зацікавленості спостерігали за розмовою.

– Довгих днів і приємних ночей, – приязно привітався стрілець.

Мовчання.

– Хлопці, ви місцеві?

Знову жодної відповіді, тільки хлопець зі скорпіонницею ледь помітно кивнув.

Один із парубків дістав з рота жахливо скрючену кукурудзяну самокрутку, ухопив зелену кульку, зроблену з каменя «котяче око», і швиргонув її в коло на землі. Кулька влучила в жабку і вибила її за межі кола. Хлопець підняв «котяче око» і приготувався до нового кидка.

– Тут де-небудь є харчівня? – спитав стрілець.

Один із них, наймолодший, підвів очі. У кутику його рота цвіла величезна болячка від застуди, такого ж розміру, як і очі – сповнені невинності, яка в такій дірі довго не протримається. У погляді бриніло приховане захоплення, що переповнювало його, яке водночас зворушувало і лякало.

– У Шеба, може, подають біфштекси.

– Це та забігайлівка, де піаніно?

– Еге, – кивнув хлопець. Погляди його товаришів стали погрозливими й ворожими. Швидше за все, йому доведеться поплатитися за доброту і язикатість.

Стрілець торкнувся крис капелюха.

– Дуже вдячний. Приємно усвідомлювати, що бодай хтось у цьому місті настільки розумний, що вміє розмовляти.

Він пройшов повз них, ступив на дерев’яний тротуар і рушив униз вулицею до Шеба, а за спиною в нього пролунав виразний і сповнений презирства голос одного з парубків, дитячий дискант – не більше:

– Травоїдник! І давно ти трахаєшся зі своєю сестрою, Чарлі? Травоїдник! – А потім пролунав звук завданого удару й плач.

Перед салуном «У Шеба» нерівним полум’ям горіло три гасові лампи – по одній з кожного боку від входу, третя була прибита над перехнябленими, схожими на кажанячі крила дверима. Хор, що виводив «Гей, Джуд», мабуть, вичерпав свої можливості, і піаніно тренькало якусь іншу стару баладу. Звук голосів був таким тонким, наче нитки рвуться. На якусь мить стрілець затримався на порозі, зазираючи всередину. Підлога, посипана тирсою, плювальниці біля столів із хисткими ніжками. За шинквас правила товста дошка на козлах для розпилювання дров, за нею – липке від бруду дзеркало, в якому відбивався піаніст зі своїм неодмінним атрибутом: сутулою від сидіння на табуретці спиною. Передня панель піаніно була знята, тож було видно, як дерев’яні молоточки здіймалися вгору й падали вниз, коли на цій хитромудрій штуковині грали. За шинквасом стояла жінка з волоссям солом’яного кольору, у брудній блакитній сукні. Одна поворозка трималася на англійській булавці. У глибині залу виднілося чоловік шестеро відвідувачів: вони дудлили спиртне й знехотя грали у «Гляньте». Ще шестеро зібралися поблизу піаніно. Четверо чи п’ятеро – біля шинкваса. І старий зі скуйовдженим сивим волоссям, який валявся біля столика неподалік від дверей. Стрілець зайшов усередину.

Щойно він переступив поріг, як голови повернулися, мов на шарнірах, – усі вирячилися на нього й револьвери. На якусь мить запала майже повна тиша, якби не забутий усіма піаніст, що продовжував бренькати. Тоді на обличчі жінки за шинквасом з’явилася гримаса, і все повернулося на круги своя.

– Гляньте, – сказав один із картярів у кутку і побив чирвову трійку виновою четвіркою, виклавши всі свої карти.

Хазяїн трійки вилаявся, відштовхнув від себе свою ставку, і почалася нова партія.

Стрілець підійшов до жінки за баром.

– Ви подаєте м’ясо? – спитав він.

– Аякже. – Вона подивилася йому просто у вічі. Колись вона, мабуть, була гарненькою, та відтоді світ зрушив з місця. Тепер її щоки були брезклими, а на лобі зміївся сірувато-синій шрам, який вона густо припудрила. Але пудра лише підкреслювала те, що за задумом мусила приховувати. – Чиста яловичина. Породиста худоба. Але воно дороге.

«Породиста худоба, хай мені грець, – подумав стрілець. – У вашій комірчині лежить м’ясо триоких чи шестиногих або ж і те, і те разом, от що я думаю, леді-сей».

– Мені три біфштекси й пиво, коли ваша ласка.

І знову ця ледь відчутна зміна настрою відвідувачів. Три біфштекси. Роти переповнилися слиною, а язики повільно злизали її, смакуючи. Цілих три біфштекси. Чи бачив коли-небудь хоч один із присутніх, щоб хтось з’їдав одразу три біфштекси?

– Це буде п’ять боксів. У тебе є п’ять боксів?

– Доларів?

Судячи з того, що вона кивнула, йшлося їй, напевно, про бакси. Хоча це був його здогад.

– Разом із пивом? – із легкою посмішкою спитав він. – Чи пиво окремо?

Вона не посміхнулася у відповідь.

– Пиво я врахую. Коли побачу, якого кольору твої гроші.

Стрілець поклав на шинквас золотий, і всі негайно прикипіли до нього поглядами.

За шинквасом, ліворуч від дзеркала, пашіла жаром вугільна плитка. Жінка зникла в кімнатці позаду неї й повернулася зі шматком м’яса на папері. Скупо відчикрижила три кусники й поклала їх на решітку. Аромат смаженини поширився миттєво, від нього паморочилося в головах. Із флегматичною відстороненістю стрілець стояв, підсвідомо фіксуючи, що піаніно раз за разом збивається з ритму, картярі вже грають не так швидко, а завсідники бару кидають косі погляди.

Чоловіка, що був уже на півдорозі до нього, стрілець побачив у дзеркалі. Він був майже лисий, а рука міцно стискала руків’я величезного мисливського ножа, що стримів з-за пояса, наче із піхов.

– Сядь на місце, – промовив стрілець. – Зроби собі послугу, чоловіче.

Той зупинився. Його верхня губа за інерцією піднялася, наче у пса, і на мить запала мовчанка. Тоді він повернувся до свого столу, і атмосфера знову стала такою, як раніше.

Пиво подали в надщербленому скляному келиху.

– У мене нема здачі з золотого, – грубо промовила жінка.

– Здачі не треба.

Вона сердито кивнула, наче її розлютив цей прояв заможності, хай навіть на її користь. Але золотий узяла, і за мить на поплямованій тарілці з’явилися біфштекси, червоні по краях.

– У вас є сіль?

У маленькій глиняній сільничці, яку вона дістала з-під шинкваса, сіль узялася грудками, тому стрільцеві довелося розминати їх пальцями.

– А хліб?

– Нема хліба.

Він знав, що вона бреше, але також знав причину і не став наполягати. Голомозий витріщався на нього синюшними очима, то стискаючи, то розтискаючи кулаки на скіпковій, подовбаній поверхні столу. Ніздрі поволі роздувалися й опадали, втягуючи аромат м’яса. Врешті-решт, за це не треба було платити.

Стрілець почав спокійно їсти, не смакуючи: просто краяв м’ясо на шматки і швидко вкидав його виделкою до рота, намагаючись не думати про те, як виглядала корова, з якої це м’ясо зрізали. Породиста худоба, сказала вона. Авжеж! А свині, мабуть, танцювали комалу в світлі місяця Мандрівного Торгівця.

Він уже майже доїв і збирався замовити ще пива та скрутити цигарку, коли на його плече лягла чиясь рука.

Зненацька він відчув, що в кімнаті знову стало тихо, а в атмосфері з’явилася напруженість. Повернувшись, він втупився в обличчя чоловіка, який спав біля дверей, коли зайшов до зали. То було жахливе обличчя. Запах чортового зілля породжував сморідні міазми, очиська були страхітливими – широко розплющені, люті очі людини, яка дивиться, але не бачить, погляд, завжди звернений усередину, в сірий притон розгнузданих, неконтрольованих марень, що беруть початок у смердючих болотах підсвідомості.

Жінка за шинквасом тихо застогнала.

Потріскані губи вивернулися, наче їх звела судома, піднялися, оголюючи вкриті зеленим нальотом, замшілі зуби, і стрілець подумав: «Він навіть не курить це зілля. Він його жує. Справді жує».

І наступна думка: «Це мертвий чоловік. Він, очевидно, помер рік тому».

І чергова думка: «Це зробив чоловік у чорному».

Вони пильно споглядали один одного, стрілець і чоловік, що переступив межу божевілля.

Він заговорив, і стрілець, ошелешений, не ймучи віри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Ґілеада.

– Стрілець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.

Висока Мова. Якусь мить його розум відмовлявся в це вірити. Роками – Боже! – століттями, тисячоліттями ніхто нею не розмовляв, Високої Мови вже не було, він останній, останній стрілець. Усі інші були…

У німому заціпенінні він поліз до нагрудної кишені й дістав золотий. Порепана, вкрита струпами рука з омертвілою шкірою вхопила його, ніжно затисла між пальцями й піднесла вгору, щоб краще роздивитися в маслянистому світлі гасових ламп. Монета засяяла. Її барвисте сяйво було пишним і витонченим – золотистим, рудуватим, криваво-червоним.

– Ох-х-х… – Нерозбірливий звук, що мусив означати втіху. Старий невпевнено розвернувся й почав просуватися до свого столика, тримаючи монету на рівні очей, повертаючи її в різні боки й пускаючи нею зайчики.

Зала швидко спорожніла, салунні двері шалено хиталися туди й назад. Піаніст різко опустив кришку на піаніно (вона впала зі звуком «бам») і поспішив слідом за іншими, долаючи відстань до дверей довжелезними кроками персонажа комічної опери.

– Шебе! – заверещала йому навздогін жінка. У її голосі дивовижно поєднувалися страх і злість. – Шебе, повернися, а щоб тебе! – Невже стрілець уже десь чув це ім’я? Принаймні, так йому здалося, але часу розмірковувати над цим чи повертатися подумки в минуле не було.

Тим часом старий добрів до свого столика. Він крутонув монетку на подовбаній дерев’яній стільниці, очі живого мерця з бездумним захопленням спостерігали за її рухом. Ось він крутнув золотий удруге, потім втретє, і його повіки безсило впали. Четвертий раз – і голова опустилася на стільницю, перш ніж монета зупинилася.

– Маєш, – тихо й розлючено сказала жінка. – Ти розігнав мені всіх відвідувачів. Задоволений тепер?

– Вони повернуться, – відповів стрілець.

– Сьогодні – ні, це вже точно.

– Хто він такий? – Стрілець жестом показав на травоїдника.

– Пішов ти в сраку. Сей.

– Мені потрібно це знати, – терпляче мовив стрілець. – Він…

– Якось дивно він із тобою розмовляв, – сказала вона. – Норт ніколи в житті так не говорив.

– Я шукаю чоловіка. Мабуть, ви його знаєте.

Вона незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свій гнів. На зміну йому прийшла задума, а потім очі спалахнули й зволожилися (цей погляд стрілець уже бачив раніше). Перехняблена будівля поринула в свої думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрілець чекав. Жінка зрозуміла, що він усе знає, і спалах потьмянів, перейшов у розпуку, німу потребу, в якої не було язика.

– Гадаю, мою ціну ти знаєш, – сказала вона. – У мене сверблячка, якій я раніше давала раду, а зараз не можу.

Він не зводив з неї очей. У темряві шраму не було видно. Її тіло було досить худорлявим, тому його форми досі не обвисли, навіть незважаючи на пустелю, шорсткий пісок і важку одноманітну роботу. Колись вона була гарненька, ба навіть вродлива. Хоча це не мало ніякого значення. Навіть якби в безплідній пітьмі її лона відклали личинки могильні черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу ка.

Вона затулила обличчя руками, і виявилося, що резерви її душі ще не вичерпалися і їх достатньо для того, щоби розплакатися.

– Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.

– Вибач, – сказав стрілець. – Я не мав на увазі нічого поганого.

– Ніхто з вас ніколи не має! – викрикнула вона йому в обличчя.

– Замкни шинок і згаси світло.

Вона досі схлипувала, затулившись руками. Його тішило, що вона тримає руки біля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навіть не цнотлива) дівчина. Англійська булавка, якою була пришпилена поворозка її сукні, блищала у єлейному світлі.

– Він може щось украсти? Якщо так, то я його викину за двері.

– Ні, – прошепотіла вона. – Норт не злодій.

– Тоді згаси світло.

Руки від обличчя вона прибрала тільки тоді, коли опинилася у стрільця за спиною й одну по одній гасила лампи, повертаючи ґніт і задуваючи полум’я. Потім взяла його руку в темряві, і він відчув її тепло. Вона повела його нагору. Там не було світла, і можна було не ховаючись кохатися.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.