Розділ третій

Удома на столі, як і раніше, лежала записка.

Мама, яка не знала, куди він виїхав і чи надовго, написала на ній же відповідь: «До тебе приходили в цивільному із червоними корочками й дільничний що ж ти робиш синку».

У повідомленні не було жодних розділових знаків, і тому Сашко ще гостріше вгадував гіркі материні інтонації. Він прибрав записку геть з очей.

Тримаючи запалений сірник над конфоркою, механічним рухом підносячи чайник до вогню й уже оцінивши по вазі його достатнє наповнення, Сашко намагався вирішити, що тепер робити, і так і застиг із чайником у руці, коли пролунав дзвінок у двері.

Тіло охопила тупа млявість, у роті звідкись узялося одразу багато кислої й холодної слини, і знову заболіла губа, яка вже встигла загоїтись.

Квартира розташовувалася на четвертому поверсі, тому втекти через вікно було неможливо.

«А якщо я їх просто не пущу? – майнуло в голові. – Ні, вони знають, що я тут… Напевно, бачили, як я входив… І що, будуть ламати двері? Для цього потрібно дозвіл якийсь… Чи дільничний має право? Якщо ФСБ прийшли з дільничним, зараз зламають… А що ж вони мене на вулиці не взяли?»

Сашко, нарешті, дбайливо поставив чайник на вогонь і навшпиньках підійшов до дверей.

Постояв близько, прислухаючись. Тихо.

Із шипінням продзвенів ще один дзвінок, такий голосний, що він, здається, відлунив у посуді, що стояв у шафі.

Сашко зробив твердий крок і припав до вічка.

По той бік дверей стояв Негатив, – молодий сімнадцятирічний хлопець із місцевого відділення «Союзу створювачів».

– Привіт… – сказав він, щойно Сашко припав до вічка.

– Ти сам? – глухо запитав Сашко.

– Сам.

Сашко відкрив двері, Негатив увійшов і потис йому руку, як звичайно, дивлячись кудись убік і вгору, немов вишукуючи або розглядаючи щось – цього разу, здається, лампу на стелі, на якій він гидливо зупинився поглядом.

– Треба світло вимикати в передпокої, – сказав він похмуро. – А то видно, що у вічко дивишся.

Негатив був на п’ять років молодший за Сашка, але різниця ця майже стерлася, може, через те, що зрослий в інтернаті Негатив був розумний і твердий у поведінці, не по роках міцний, хоч і невисокий.

Передній зуб його був обламаний, і це надавало ще більше суворості й без того непривітному, з низьким чолом і широко розставленими очима обличчю Негатива.

Негативом його прозвали за вічне невдоволення геть усім. Ні, він був не буркотуном, але, скоріше, упертюхом, зі своїми однозначними висловами про життя. Невдоволення його було не по-хлоп’ячому похмурим, мовчазним, і часто могло здатися байдужістю, не будучи таким.

А ще він не посміхався й тим більше не сміявся. Майже ніколи. Дуже рідко.

– Ти звідки знаєш, що я вдома? – запитав Сашко.

– Нізвідки, просто зайшов.

– Як справи у вас? – одразу попрямувавши на кухню, голосно запитав Сашко.

– Ну ви там і накоїли у Москві, – не став відповідати на задане запитання Негатив. – Треба було теж з’їздити. Красиво. Ти бачив себе по ящику?

– Себе? – Сашко вимкнув роздратований чайник, обернувся до Негатива, який роззувся й увійшов на кухню.

– Не бачив? Спочатку ти там у першій колоні засвітився, і хтось із вас мента охерячує ціпком, потім усі кудись біжать, вітрини трощать, на землі валяється мент, а ти стрибаєш йому на кашкет. Чудовий кадр. А чого тільки на кашкет, думаю? Стрибнув би йому на голову? Га?

Сашка пересмикнуло. Це не дуже приємно, коли кілька тисяч, можливо, сотень тисяч людей спостерігало твої… забави…

– І що… мене там добре видно? – тихо запитав Сашко, чомусь трошки охрипнувши.

– Та не дуже… Але я впізнав… Курити можна?

Сашко якийсь час дивився на Негатива.

– Кури. І мені…

– Тут, коротше, друзі твої приїхали, – вів далі Негатив затягшись.

– Які ще друзі? – Сашко теж прикурив і знову вирячився на Негатива.

– Веня московський і Рогов із Сибіру.

Сашка знову пересмикнуло, щоправда, цього разу від полегшення.

– А вони-то якого біса?

– Вони кажуть, що в Москві зараз усі переховуються, по наших хатах обшуки йдуть. Веня, – він узагалі бездомний, йому жити ніде, а Рогов сказав, що на поїзді їхати в його Сибір лячно – паспорт усе-таки треба показувати, коли квиток купуєш, а на електричках… сам розумієш: озвірієш, поки доїдеш. Тому вони до нас, – Негатив глибоко затягся, випустив дим, простежив його шлях очима, – оце зараз приїхали. А чого ти так переполошився?

– До мене мусори вже двічі приходили.

– Ти їх не пустив?

– Ні, мене не було. Вони до матері приходили.

– І до мене, – сказав Негатив.

– А чого?

– Я їм не відчинив. Вони потинялися години дві й пішли.

– А ти в цей час сидів, принишкнувши.

– Ні, ми з ними душевно спілкувалися через двері. Обіцяли, що мене ви…буть і висушать.

Сашко подивився на Негатива, і вже вкотре поцінував його міцну, прозору, непоказну мужність. Негатив дійсно не боявся бути побитим, і навіть побитим жорстоко, і зовсім байдуже ставився до погроз. Його кілька раз щедро пригощали кийками за нанесені чорною фарбою на стіни будинку адміністрації нахабні написи, як-от: «Губернаторе, здохни!», і за те, що він вліпив цьому самому губернаторові в обличчя торт. Десь із півроку тому Негатива пов’язали, і протягом двох днів з нього конкретно вибивали показання на товаришів – за тиждень до цього місцеве відділення «Союзу» пляшками із запальною сумішшю підпалило офіс саєнтологів.

На пожежу вчасно приспіло «01», але скандал вийшов чималий. Після дводенних катувань Негатива відпустили. Півтора місяця йому допомагав їсти, одягатися, зав’язувати шнурки молодший брат, Позик, повна протилежність Негативу, – спритний одинадцятирічний хлопчина, з вічною посмішкою на нахабній пичці, наймолодший з місцевих «союзників»…

Ну, так, вони називали себе «союзники». Це спочатку безглузде слово набуло згодом плоті, і звучання, і значення.

Утім, з нелегкої руки журналістів, їх часто називали «есесівці» – за першими двома буквами найменування партії, а часом, коли хотіли принизити або підкреслити молодий вік пацанів, що перебувають у «Союзі створювачів», – «відсоси».

Негатив нікого не видав із «союзників», і себе в тому числі. Пляшки ж він теж кидав. Хоча не він один, звичайно.

– Але двері вони не стали ламати? – запитав Сашко, дивлячись на вибитий у якійсь дурній бійці верхній зуб Негатива.

– Не стали.

– А чого не відчинив?

Негатив роздратовано подивився на Сашка.

– Тебе нічим не вдарили у Москві, ні? Я ж тобі сказав, Веня й Рогов у мене. Спочатку лежали під диваном. Потім Веню ми скрутили в килим, у куток поставили, а Рогов у шафу вліз… Коротше, веселилися всі дві години…

Сашко швидко випив чай. Начебто їсти хотілося. Перехотілося.

– Вони де? – запитав.

– У кафе напроти сидять. Одну чашку кави на двох п’ють. Пішли?

Сашко прихопив грошей із нички, шматок сиру, цибульки сільської, хліб і банку консервів, хотів було повернутися, щоб написати кілька слів матері, – але махнув рукою. Ще раз написати, що «усе нормально»? Куди вже нормальніше.

* * *

– Ага, он вони! – Сашко раптом зрозумів, що дуже радий бачити Веню, що чмихав носом, який ще не загоївся, і підтягнутого Льошку. Обійняв одного, потім другого.

Тепер треба було щось робити, кудись вести пацанів.

Дзвонити по знайомих з будинку Сашко не наважився – телефон прослуховувався, і через це він свого часу провалив одну партійну акцію.

Та й знайомих у нього не було таких, щоб завалитися ночувати втрьох.

«І навіть одному», – раптом подумав Сашко здивовано, але без усякого смутку.

Так склалося в останні роки, що коло Сашкового спілкування обмежилося партійцями. Не те щоб на інших бракувало часу, хоча, справді, не вистачало, але головне – що це було вже непотрібно, нецікаво. Іти на квартири до місцевих «союзників» теж не варто було – через зрозумілі причини: могли наскочити люди в цивільному.

На вулиці почало мрячити, але вони залишили прокурене, з нав’язливою музикою й непривітними цінниками кафе й пішли бадьоро, із задоволенням і навперебій згадуючи, як усе було в Москві…

Негатив з інтересом слухав, іноді уважно заглядаючи в обличчя тому, хто розповідав.

Зупинившись біля ларка, Сашко купив пляшку горілки й три пластикові стаканчики – Негатив не пив, бо натурально звірів від алкоголю. Рогов не став сперечатися, а Веня зрадів.

Вони зайшли на дитячий майданчик, де Сашко провів у ранній юності багато годин, споживаючи різної міцності алкоголь, досліджуючи піддатливих або непіддатливих перевесниць.

Присіли в теремку, Сашко витяг з кишень сир, хліб.

– А ножа-то й немає, – сказав він, крутячи в руці банку консервів.

Рогов мовчки витяг з рюкзака складаного ножа. Спритно розкрив банку. Розлили, цокнулись…

Скоро стало зовсім добре, тільки сідниці мерзли на сирій бетонці. Сашко іноді вставав і проходжувався, Рогов підстелив рюкзак, а Вені, схоже, було однаково.

Негатив не сідав – слухав. Забрав собі сирну кірку – її зазвичай викидають – і жував повільно, відкушуючи по малому шматочкові.

– На… візьми… – Сашко подав йому скибочку сиру. Негатив узяв. Почекав, поки всі продовжать розмову, і непомітно поклав на місце.

– Скільки взагалі народу пов’язали, хто-небудь точно знає? – запитав Сашко.

– Дев’яносто три, у новинах казали, – відповів Негатив тільки після того, як Веня й Рогов знизали плечима. Негатив ніколи не ліз першим з відповіддю.

– Пред’явили що-небудь?

– Майже всім адміністративку. По п’ятнадцять діб.

– Щось вони так… милостиво… – подивувався Веня, вивудивши звідкись слово «милостиво», зовсім не зі свого словника.

– А ти уяви, який процес може бути на дев’яносто людей? Увесь світ буде обговорювати. Нафіг їм це треба… – припустив Сашко.

– Однаково чоловік п’ять посадять для перестраху, – сказав Рогов.

У «Союзі» давно перестали дивуватися появі нових в’язнів – у них уже влипли й опинилися за ґратами більше сорока людей. Список цей майже не зменшувався – коли виходили одні, сідали інші. Як не дивно, майже всі були «оксамитовими терористами» – вони закидали яйцями й заливали майонезом відомих і неприємних персон. Проте за зіпсовані піджаки давали по кілька місяців, а то й по року в’язниці.

Єдиний серйозний термін був у одного українського хлопця, що займався експропріаціями, за що й отримав десятку строгого режиму. Вони трохи помовчали, жаліючи про пацанів, – принаймні Сашко точно знав, що він співчуває, і в характері Льошки Рогова теж відчувалася частка братолюбства й жалощів. Що ж до Негатива й Вені – тут, з різних причин, усе було не так просто.

Негатив, скоріше, відчував роздратування, що переходило у добротну, неістеричну злість, – і спрямоване це роздратування було на всіх поголовно, хто представляв владу в його країні, – від міліціонера на перехресті до пана президента.

Вені ж було пофігу, – так думав Сашко. І не тому, напевно, пофігу, що Веня ніколи не жалів себе самого. А, скоріше, тому, що Веня сприймав в’язницю спокійно, сам був завжди готовий потрапити туди, хоч і не рвався нарочито. До того ж, якщо порахувати, скільки раз Веня отримував по п’ятнадцять діб, – у цілому міг вийти чималий термін.

Але помовчали-таки всі…

Розлили, цокнулись востаннє.

– Ми це зробили! І зробимо ще! – сказав Сашко, і пафосу в його словах не було зовсім, Рогов кивнув, Веня засміявся, обличчя Негатива Сашкові не було видно.

Випили легко, понюхали рукав і рушили далі. (Рогов зібрав сміття у целофановий пакетик і відніс до урни.)

Сашко придумав, де провести ще години три.

Спокійні, подобрілі, припленталися вони до будівлі університету. Сашко велів усім прибрати маргінальні усмішки й натягти ясні обличчя завсідників вищого навчального закладу – чи то старшокурсників, чи то аспірантів. Так вони й пройшли повз вахтера, який строго підтис губи: Рогов – натурально спокійний, бо взагалі ніякого обличчя не натягав, а залишив своє, Негатив у той момент відвернувся убік, сховавши підборіддя в комірі куртки, а Веня якось різко подурнішав від напруги лицевих м’язів.

Олексія Костянтиновича Безлєтова, викладача філософії, Сашко знав давно. Знайомство Сашка, який ніколи ніде не вчився, й доцента-гуманітарія пояснювалося просто: Безлєтов був учнем його батька.

Сашку, напевно, було років чотирнадцять, коли він уперше побачив Безлєтова: молодого, сухорлявого, десь трохи за двадцять.

Безлєтов кілька разів заходив до них у гості, довго розбирався з ворсистим шарфом, яким, здавалося, умудрявся обернути горло кілька разів. Пили чай. Вони щось обговорювали з батьком – батько спокійно, Безлєтов, пересмикуючи іноді плечима, немов у нього під сорочкою обсипалася легка потерть. Батько не звертав на це уваги.

Батько взагалі був дуже спокійний – при цьому ніколи не говорили про політику, хоча непевний, або, скоріше, тупий і тому ще більш бридкий час тому сприяв.

Про те, що Безлєтов був украй ліберальних поглядів, Сашко довідався набагато пізніше. І дотепер не міг вирішити, як усе-таки ставитися до того, що батько ніколи не вступав у суперечки про «переломні моменти» й «долі», чим пояснити це – ну не байдужістю ж…

Безлєтов був єдиним із друзів і знайомих батька, хто поїхав його ховати до села… але про ту дорогу іншим разом.

Під час похорону Сашко й Безлєтов перейшли на «ти», але потім не бачилися кілька років, і за цей час короткочасна близькість затерлася. Знайомство їх поновилося, коли зненацька з’ясувалося, що Сашкова подруга вчиться філософії в Олексія Костянтиновича. Вона так і запитала, коли Сашко якось зустрів її біля аудиторії після завершення занять:

– А ви знайомі з Олексієм Костянтиновичем, який учить нас філософії?

У цей час Сашко тиснув Безлєтову руку й, оцінюючи щільну обґрунтованість його рукостискання, а також викладацьку посаду, розсудливо вирішив забути, що вони на «ти»:

– Так, ми знайомі… з Олексієм Костянтиновичем.

Кілька разів вони так перетиналися в коридорі університету, мимохідь обмінювалися рукостисканнями, поки Сашко не посварився зі своєю подружкою через якусь безглузду й забуту нині причину й знову ненадовго забув про Безлєтова. Але місяць тому проводили місцевий мітинг «Союзу», і Сашко зіштовхнувся з Безлєтовим одразу після завершення звично гучного дійства з елементами епатажу.

– Я спостерігав, як ви там… кричите… – м’яко, зовсім уже по-професорськи усміхаючись, сказав Безлєтов. Сашко давно вже не відчував ніяковості з приводу своїх, так би мовити, політичних пристрастей. (Насправді, це ніколи й не було політикою, але одразу стало тим, напевно, єдиним змістом, яким повнилося Сашкове життя.) Однак цього разу він відчув якусь слабку подобу незручності. Можливо, через свою захриплу горлянку, яка щойно вигукувала «Президенте, іди сам!». Можливо, через той вираз відчайдушної озлобленості, який він ніс, не стираючи, на обличчі, – удосталь наспілкувавшись із хамуватою міліцією, яка через непорозуміння не схопила їх цього разу: звичайно по завершенню мітингу вони тягли «союзників» до дільниці, де всоте фотографували їх і знімали «пальчики».

Коротше, Сашко не встиг переключитися й дивився на Безлєтова, ледве встигнувши виліпити дивну посмішку на обличчі. Той раптом розсміявся – дуже гарним, молодим і чесним сміхом – і сказав:

– Важко вам буде.

Безлєтов запросив Сашка зайти на кафедру поговорити («Можеш із друзями…»), причому покликав так, що Сашкові захотілося прийти. Були й інші причини для візиту – крім щирої доброти тону Безлєтова.

Батько Сашка був освіченою людиною – без п’яти хвилин професор. Незважаючи на свою спорідненість, Сашко завжди відчував себе несусвітньою дворнягою. Може, тому, що був недоуком й потрібні книги почав читати тільки після армії, від якої його не змогла відмазати мати, проста, по суті, жінка.

Може, і тому ще бракувало Сашкові впевненості, що батько ніколи ним не займався, навіть розмовляв із сином рідко. Так уже склалося: батькові й не потрібне було це спілкування, а Сашко не нав’язувався; утім, можна й навпаки – батько не нав’язувався, а Сашко тоді не мав іще потреби.

Але віднедавна Сашкове дворняже самовідчуття підштовхнуло його до людей, які, як виявилося, краще розумілися на устрої світу – завдяки хоча б освоєнню тих друкованих джерел, до яких у Сашка не доходили руки. Безлєтов підвів очі, або, скоріше, брови. Він виразно став схожий звичками на маститого театрального актора.

– Сашко?

– Ми просто так зайшли…

– Авжеж, я запрошував, пам’ятаю…

Вони стояли в коридорі. Безлєтов потис усім руки, уважно розглядаючи гостей і не посміхаючись. Невисокий, із прямим темним волоссям, круглі плечі. Раніше, пам’ятав Сашко, Безлєтов увесь час був якийсь збентежений, немов перебував у безперервному пошуку правильної емоції й точного слова. Зараз став спокійний, і навіть щоки трохи обвисли, тому обличчя виглядало трохи бридливим.

– Знаєте, я вже закриваю кафедру, – сказав він. – Отут напроти – кафе, недороге й тихе. Може, там посидимо? За чашкою чаю?

– Давайте… – погодився Сашко, хоча грошей у нього залишилося не надто.

– Я забіжу до деканату й… буду… – пообіцяв Безлєтов. Пацани знову пройшли повз строгого вахтера й за дві хвилини опинилися в кафе. Воно було напівпорожнім, і музика, дійсно, грала тихо. У кутку мерехтів телевізор. Екран показував чоловіків у шоломах і на мотоциклах. Здіймаючи пил на поворотах і часто падаючи, вони їздили по колу.

Принесли меню, Сашко підняв перший аркуш меню в шкіряній обкладинці, вказівним пальцем трохи поводив, заздалегідь знаючи, що нічого замовляти не буде.

– У мене ще є гроші… – сказав Рогов. Ніхто його про це не запитував, але питання висіло в повітрі. Усі, звичайно ж, пожвавилися.

– По пиву? – запитав Рогов.

– Я не буду… – сказав Негатив.

– Чай?

– Нічого не буду… – Негатив умів відмовлятися так, що більше не пропонували.

Усі закурили, оглядаючись.

Безлєтов незабаром прийшов – строгий, у темній короткій куртці, з портфелем. Коли він зняв куртку, Сашко примітив уже помітний живіт Безлєтова.

Він мовчки присів, портфель поставив біля стільця, теж дістав сигарети.

«У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Біле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як він брови насупив…»

Нечутно з’явилася офіціантка, Безлєтов замовив кави.

Пауза затягалася.

Сашко навмисно мовчав – йому не сподобалася зустріч ще в університеті.

«Чого він насупився? – думав він, дивлячись в обличчя Безлєтова. – Я в його грошей позичив?»

– Усе бешкетуєте? – запитав Безлєтов, прикуривши й почуваючи на собі пильний Сашків погляд.

– А що залишається? – відповів Сашко риторично, одразу зрозумівши, що мова йде про московський погром.

Безлєтов сильно затягся, втримуючи дим і тому ледве здавленим голосом подякував офіціантці за принесену каву.

– Ви думаєте, те, що ви почали витворяти, – це добре? Правильно?

– Добре й правильно, – відповів Сашко.

Безлєтов знизав плечима.

– А який у цьому сенс?

– Це дуже довге питання.

– Питання навпаки коротке… Добре, от ви просите: «Дайте нам національну ідею…»

«От як він заговорив…» – швидко подумав Сашко й одразу обірвав Безлєтова:

– Ми не просимо. Я не прошу. Я росіянин. Цього досить. Мені не треба ніякої ідеї.

– «Я росіянин», – похмуро передражнив Безлєтов. – А неросіян ви куди дінете?

– Слухайте, Олексію Костянтиновичу, не треба так… Ніхто нікуди не збирається запроторювати неросіян, і ви прекрасно це знаєте.

– А що ж ти, Сашко, одразу починаєш зі слів «я росіянин»?

«Он як, – знову подумав Сашко, – він зі мною на «ти», а я з ним…»

– Я не починаю, – відповів Сашко. – Я сказав, що мені не бракує якихось національних ідей. Розумієте? Мені не потрібна ні естетична, ні моральна основа для того, щоб любити свою матір або пам’ятати батька…

– Я розумію. Але навіщо ти тоді вступив у цю… у партію вашу?

– А вона теж не має потреби в ідеях. Вона потребує своєї батьківщини.

– Ох, ну не треба усих цих слів – то «росіянин», то «батьківщина»! Не треба.

– Не згадувати всує, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.

– Яке, в біса, «всує»? – запалився Безлєтов. – Ви не маєте жодного стосунку до батьківщини. А батьківщина – до вас. І батьківщини вже немає. Уся скінчилася! Тим більше не варто нікого провокувати на всі ці ваші мерзоти з биттям стекол, морд, і що ви там іще б’єте…

– Краще тихо відійти, – у тон Безлєтову, але зі зниженням на півтону відповів Сашко.

– Краще тихо відійти в сторону, ніж займатися мерзотою.

– Краще тихо відійти до світу іншого… – сказав Сашко.

– Так, уяви собі. Краще. Перед Богом це – краще. Усі ваші рухи, ваше тріпотіння – усе це давно втратило сенс. Ви нічого не виправите. Але якщо ви почнете пускати кров, коли вже не почали, – тут Безлєтов знову ще додав голосу, – то…

Безлєтов затягся сигаретою й забичкував її не без злості, немов задавив бридкого черв’яка.

Усі сиділи мовчки. Веня проколював зубочисткою дірки в пачці сигарет, Негатив дивився телевізор. Рогов дивився в стіл, погойдуючи під столом ногою.

– А вас що, все влаштовує? – запитав Сашко, який зовсім заспокоївся, піймав ритм розмови й з інтересом розглядав Безлєтова.

– Ти ніяк не зрозумієш, Сашко, – тут уже немає нічого, що могло б улаштовувати. Тут порожнє місце. Тут немає навіть ґрунту. Ні патріархального, ні цікавого для держави, як модно зараз говорити, гео-по-лі-тич-но. І держави немає.

– На цьому ґрунті живе народ… – сказав Сашко, який бажав зовсім не суперечки, але справжнього розуміння того, про що говорить Безлєтов.

– Твій народ, – він вимовив слово «народ» розкотисто, із двома «р» усередині, – несамовитий. Щоб переконатися в цьому, досить підслухати будь-яку розмову в громадському транспорті… Думаєш, цьому народу, що наполовину складається з пенсіонерів і наполовину з алкоголіків, потрібен ґрунт?

– Живим – потрібен.

– Живих на цей ґрунт не вистачить.

– Вистачить.

Безлєтов іронічно подивився на Сашка, не зрушив з місця, щоб випустити Веню, який захотів, очевидно, у туалет, і, щойно Веня протиснувся, сказав:

– Річ, дорогий мій Сашко, не в цьому.

Тон мови Безлєтова, як помітив Сашко, мінявся безперервно – від роздратування до навмисного й трохи поблажливого спокою. Втім, зміни ці були досить артистичні й навіть плавні.

– Річ у тім, що – не треба. Не треба нічого робити. Бо поки ра-сє-янє тихо п’ють і кладуть на все із горою, усе йде своєю чергою. Горілка холоне, картопля смажиться. А як тільки ра-сє-янє згадають про свою велич, яка завалялася десь під лавкою, про долю Батьківщини, про… про що ви там увесь час говорите?… тоді ви почнете пускати одне одному кров. І пустите крові стільки, що заллєте півматерика. Це неминучість, Сашко. Я, щоправда, гадаю, що вас самих переб’ють раніше. І якщо цинічно міряти на літри крові, то це, звичайно, більш правильний варіант. Більш правильний і менш кривавий.

– Але цієї країни скоро не стане, Олексію… – Сашко відрізав по батькові від імені Безлєтова, просто перехотівши додавати «Костянтиновичу».

– Я тобі казав: її немає, – швидко відповів Безлєтов. – Дайте дожити людям спокійно по їхніх кутках. Оцим-от росіянам, про яких ви так піклуєтеся, дайте таку можливість: до-жи-ти спо-кій-но. Ви їм добра не принесете, зрозумійте. Але лиха накоїте неабиякого. До того ж ви даремно на них сподіваєтеся. Вони такі ж росіяни, як… як нові греки в порівнянні з прадавніми. Як воїни-ассирійці з роду айсорів – поряд із чистильниками взуття.

Сашко допив пиво й теж став дивитися в телевізор, який так захопив Негатива. Мотоциклісти, як і раніше, їздили по колу. Потім подивився на Рогова, який хитав головою в такт чомусь, що відбувалося всередині нього.

– Розумієш, Саш, – знову понизив тональність Безлєтов. – Мені було симпатичне те, що ви робите. Це був такий естетичний проект, цікавий на тлі туги й смути, які запанували у нашій країні. Але ви почали переходити грань. От-от почнеться незворотне. Зупиніться зараз. Робіть те, що ви робили раніше. Це дуже яскраво – ваші листівки, ваші промови, ваші лементи на площі, прапори. Дівчата ваші ясні, з тонкими рисами… Це не зовсім по-російськи, не в нашій традиції, але однаково яскраво. Та й узагалі, – пожвавився від плину своїх думок Безлєтов, – у наші дні руськість не є надбанням усіх, ра-сє-янє розгубили свою руськість. Вона ще збереглася в конкретних людях, які цілком певно мають духовне начало, і, дай Боже, збережеться ще якийсь час. Можливо, кілька сторіч.

– Де вона збережеться? – щиро здивувався Сашко. – У країні, яка за тридцять років вимре й буде заселена китайцями й чеченцями?

– Ні, звичайно. Але якось зберегли своє «єврейство» протягом двох тисяч років євреї. Російські громади живуть в усьому світі, ніхто їм не заважає. Ще жива культура є головною й, на жаль, єдиною складовою російського духу. Дух майже ніде вже не живе більше – тільки в окремих носіях, які пишуть картини чи книги, або… не важливо. Народ перестав бути носієм духу й, виходить, не здатний більше ні на що. Усе, що ми ще можемо дати світові, – це закарбувати життя свого духу.

– У момент розпаду цього духу… – вимовив Сашко стомлено.

– Сашко, усе залежить від вас самих. Якщо ви затієте давно очікуваний вами кривавий хаос, розпад тільки прискориться. Не кличте бісів. Кличте ангелів, – Безлєтов м’яко посміхнувся патетичності свого висловлювання, тим самим розмивши присмак патетики. – Справжні події відбуваються у світі духовному, Сашко. Справжня російська людина, «дух», – підкреслив він, щоразу підсилюючи повтори голосом, – це людина, яка шукає правди. Росія має податися до ментального виміру… – завершив він. – Так буде краще.

– А нам куди податися? – раптово запитав Веня, який саме повернувся й тепер стояв за плечем у Безлєтова.

Безлєтов обернувся, навіть не вдостоївши Веню повним поглядом, і одразу повернувся до чашечки кави. Допив, подивився на дно, потрусив чомусь, поставив на стіл, залишив на столі гладеньку купюру – оплату за каву плюс чайові, і, швидко попрощавшись, вийшов.

Ніхто не сказав ні слова. Негатив, як і раніше, дивився в телевізор.

– Як вам… розмова? – запитав Сашко на вулиці. Ближче всіх до Сашка йшов Негатив, і йому довелося відповісти першому.

– Мені однаково, – відповів Негатив. – Я не розумію тільки, на хера ти нас сюди притяг?

– Та ну його, – висловив думку й Веня.

Рогов мовчав.

– Льош! – покликав Сашко.

– А ти почув щось нове? – відповів Рогов, явно відірвавшись від якихось своїх думок.

Сашко знизав плечима.

– Він, – сказав Рогов, – напевно, років десять тому був лібералом і теж вимагав… Усього того, що вони вимагали тоді… раба по краплі… покаяння, іншого…

– Так, – погодився Сашко, відчуваючи внутрішню радість від того, що, як і раніше, спокійного Рогова слова Безлєтова взагалі ніяк не схвилювали.

– І тоді він, напевно, не керувався тими ідеями, що тепер висловлює. Про те, що усунутися треба. І що втручання методами жорстокої хірургії не має божественної сутності. Як вони взагалі люблять Бога згадувати, ой вей… І коли вони кремсали тупим ножем по живому тілу, він був для них дуже доречним, і тепер от. Що б не робили вони… Бог що – хлопчиком на побігеньках до них приставлений?

Рогов зупинився й закурив.

– А потім, Саш, ти помітив, він же тебе, та й усіх нас, вважає айсорами, які взуття чистять, а себе – хранителем російського духу… Нехай вважає.

– Ми куди йдемо? – запитав Веня, якому все це вже набридло.

– Ми йдемо в народ. Пити горілку, – відповів Рогов. – Умови такі: приміщення має бути теплим, а горілка – дешевою. Де у вас найдешевша горілка?

– Біля вокзалу, – відповів Сашко. – Це близько.

* * *

Судячи зі смаку, м’ясна начинка в пельменів була замінена ретельно пережованим папером, скоріше за все, вимочкою. Майонез, що сизим мазком прилип до краю тарілки, кислив.

– Хліб… мокрий… – гидливо сказав Рогов і хотів було відкласти майже прозору, як пелюстка дорогої риби (і, здається, рибою він і пахнув), скибочку житнього хліба, але Негатив перехопив хліб і переклав собі в тарілку, прямо на майонез.

У Сашка апетит був чудовий, і після ста грамів горілки, розлитої по трьох гранованих, високих склянках, пельмені здалися цілком їстівними. Та ще й під пиво…

Привокзальна забігайлівка була повна гучних, погано вдягнених людей, в основному – чоловічої статі. Їжі на їхніх столах не спостерігалося – тільки горілка в склянках. Її випивали одразу, рухаючи сизими, немов підсмаленими борлаками, і потім довго із сумнівом заглядали в склянку.

Виділявся неголений і похмурий, неясного віку чоловік у брудному камуфляжі, схоже, безрукий.

Сашко й Веня самі не помітили, як після третьої склянки почали розмовляти голосно, активно жестикулюючи при цьому. Негатив, як і колись, мовчав, ретельно пережовуючи хліб і пельмені. Сашко примітив ще: якщо сам він, зайшовши в кафе, кілька разів огледівся – що за люди навколо, – то Негатив, навпаки, навіть не поцікавився, хто тут п’є й не закусує. Здавалося, що Негатив прийшов до себе додому, де всі йому давно знайомі. Рогов не шумів і не п’янів, тільки по обличчю його пішли рожеві, із чіткими гранями, плями. Сашко дивився на Рогова, у хмільному подиві відзначаючи, що коли обвести пляму на лівій щоці, – вийде Африка. Сашко кілька разів витягував шию, намагаючись розглянути форму плями на правій щоці Рогова, поки Льошка не кивнув: мовляв, що таке?

Сашко по-щенячому закрутив головою: нічого.

Рогов м’яко посміхався.

– Льош, скажи мені ще щось про цю розмову, – попросив Сашко. – Ти дуже славно говориш.

– А що тут казати… – знову щиро здивувався Рогов. – Послухати того типа, – так простіше лягти й умерти. Росіянам, за його логікою, взагалі треба було лягати й умирати кожні сто років. Як тільки вони збиралися «пускати кров». Я не бачу жодної різниці між сьогоднішнім днем і тим, що було… дуже давно. Я навіть не бачу різниці між собою й дідом моїм.

Рогов говорив повільно, немов прокручуючи кожне слово в м’ясорубці.

– Ні, Льош, постривай, а як же «пускати кров»? Це справді буде?

– Усі пускають…

– Безлєтов сказав би, що всі пускають кров чужим, а ми – своїм.

– У нього Безлєтов прізвище?… – перепитав Рогов і, не очікуючи відповіді, сказав: – Ну й що, це погано? Чесніше своїх різати, ніж до сусідніх країн лізти з ногами.

– А ми не лізли, так?

– Ну, одна справа – вивезти на Камчатку товарний вагон прибалтів, які, не з’явися червоноармієць у вушанці, – лягли б під Гітлера, а інша – скинути бомбу на місто з дітьми й усіх одразу вбити. Різниця є?

– Є.

– Ми ріжемо один одного, бо дехто в Росії розуміє правду так, а хтось – інакше. Це й різанина, й осмислення.

– Осмислення, так, – повторив Сашко, – таке осмислення, що…

– Авжеж, так.

Хлопці вийшли відлити, Негатив залишився стерегти недопиту горілку й недоїдені холодні пельмені.

Відхоже місце перебувало безпосередньо за кафе й легко вгадувалося по різкому запаху.

Вони не полізли до цього місця, яке хлюпотіло гнилизною, й стали втрьох коло сірої стіни сусідньої з кафе будівлі невідомого призначення. Вийшло так, що вони розташувалися на підвищенні, внаслідок чого те, що виливалося з них, негайно потекло назад. Сеча зливалася й пузирилася.

Вони повернулися легкі, ясні й бадьорі.

– Ще пива? – запропонував Сашко.

– Аякже… – відповів Веня. Рогов кивнув.

Коли Сашко повернувся із пляшками, неголений мужик у камуфляжі вже стояв коло стола, причому – мовчки. Правий рукав його куртки висів, руки в нього справді не було.

– Я чув, ви говорили… – важко вимовив він і замовк, запнувшись.

– Тонко підмічено, – продовжив Сашко. Хмеліючи, він ставав задиристим.

Веня засміявся. Рогов посміхнувся краєм губ. Негатив залишився непроникним.

– Ви говорили, що ми нікуди не лізли, братухи зелені. А як же Афган? Водій сто сімдесят шостого гірськомотострілецького полку. Чотирнадцять разів під обстрілом. Два поранення, братухи зелені.

«Братухи зелені» він вимовив без хамуватого натиску – просто як «хлопці».

Афганець подивився в очі Сашкові, що стояв прямо напроти нього з відкоркованою пляшкою пива в руці. Сашко раптом зрозумів, що мужик майже тверезий.

– Ви, я чув, отут про партію якусь говорили. Про політику. Нащо вам, братухи зелені, в політику? Ці мавпи в піджаках тільки й чекають, щоб нас запроторити в яку-небудь, бля… Курити є в кого?

Сашко подумав і дав афганцеві сигарету.

– Тут не курять, – попередив він усміхаючись.

– Я скрізь курю. Ви ж із партії якоїсь, так? – допитувався він.

– З партії, – відповів Сашко. – «Союз створювачів».

– А, «союзнички». Пан Костенко й товариші… – посміхнувся звірувато афганець. – Здивувалися, що знаю? Думали, бомж якийсь привокзальний на горілку стріляє? А я взагалі не п’ю. Я тут на людей дивлюся. Ходять цілими днями, і ніхто не знає, як… – він обвів усіх раптово почорнілими очима, – як стискуються сідниці, коли летить заряд міномета. Ніхто не знає, що від страху можна не тремтіти, а блювати. Вони не знають, а мені від цього іноді добре, іноді кривдно.

– Чуєш, земель, – втрутився Веня, – ти йди собі. Ми тут із друзями відпочиваємо.

– Ні, постривай, я от хочу сказати… – Афганець неприязним рухом відсторонив руку Вені, покладену йому на плече. – Я вас «есесівцями» не вважаю. Ну, прапор ваш схожий на фашистський, це все херня. Ви хочете уряд повалити, я теж хотів би їх потоптати. І тих, хто війська до Афгану увів, і тих, хто вивів. І тих, хто війська до Чечні увів. І тих, хто вивів. І тих, хто знову ввів. І чеченців заодно. Я тільки не розумію, от усі ці ваші яйця, якими ви кидаєтеся, – це що, бля, серйозно? Я, хоч і без руки, а зараз же готовий піти й ваш прапор водрузити на Кремль… Я однією рукою задушити можу, і ще більше застрелити. Тільки я не піду, бо ви – клоуни. Ясно, братухи зелені?

Рогов у цей час доїдав пельмені. Негатив крутив головою навсібіч – схоже, йому не вистачало телевізора. Лише Веня весело оглядав пацанів і посеред монологу афганця пошепки, з м’якою усмішкою, запитав Сашка:

– Може, його той?…

– Зажди… – відповів Сашко пошепки.

– Чого мовчите? – підвищив голос афганець.

– А що ти запитав? – відповів Рогов, проковтнувши останні пельмені, що лишилися на тарілці, і з болісною гримасою запив з’їдене пивом.

– Я, братухо зелений…

– Не називай мене так, – попросив майже ласкаво Рогов. Африка на його щоці набула гарячих, яскраво-рожевих відтінків.

– Я запитую: що ви мені можете запропонувати? – афганець вирячився на Рогова. – От мені? Ви, «союзнички»?

У куточках рота афганця запеклася біла слина.

– Я кишки під Гератом дембелю Хазіну Михайлу засовував у живіт. І після цього я піду з вами яйцями кидатися? Ти засовував кишки кому-небудь?

Рогов дивився на афганця. Сашко – на Рогова.

– Ти мені не повіриш, – сказав Рогов повільно, – але кидатись яйцями страшніше, аніж засовувати кишки.

Афганець скривив посмішку:

– Ти засовував?

– Так, і багато раз. Витягав, засовував. І кишки, і легені, і печінку, і шлунок.

– То ти в нас жар-тів-ник? – по складах виговорив афганець.

– Я не жартівник. Я патологоанатом.

Афганець розкрив рот, щоб відповісти щось нахабне й зле, але Рогов, не підвищуючи голосу, обірвав його:

– Під Гератом я не був, але був під обстрілом в інших місцях, і я тобі ще раз повторюю: метнути помідор у прем’єра – як мінімум, не менш страшно, ніж кинути гранату. Зрозумів? Після того, як ти кинеш гранату, – тебе можуть убити. Зате одразу після кидка помідором тобі напевно зламають щелепу або ребро й трохи пізніше можуть зробити так, що тебе опустять у камері. Тобі що страшніше – бути опущеним чи бути вбитим?

– Ти, братухо…

– І от іще: якщо ти хочеш метнути замість помідора гранату – уперед. Ми оцінимо цей учинок. Я оціню цей учинок. Якщо поки не хочеш – не треба. Можливо, ще захочеш – тобі ж, як я розумію, треба, щоб усі навколо стріляли – тоді й самому почати простіше. У натовпі, так? Я сподіваюся, що трохи пізніше у тебе буде така можливість.

І тут Рогов посміхнувся.

– Давай, земляче! – Льошка ляснув афганця по плечі. – Щасливо! До зустрічі. До зустрічі. Давай.

Усі відвернулися від афганця, хоча він ще стояв, лише на крок відійшов від стола.

– Може, покуримо? – запитав Веня.

Вони вийшли на вулицю, обійшовши афганця, який дивився в підлогу, похитуючи головою.

Сашко дістав останню сигарету й викинув порожню пачку. Прикурив і одразу відчув, що сильно захмелів.

– У нас там ще щось лишилося? – запитав Сашко, в основному для того, щоб почути власний голос, оцінити, наскільки виразно він звучить.

– Пиво я забрав, – Веня підняв руки із двома недопитими пляшками пива. – Решту ми випили.

Сашко зрадів, що питання його зрозуміли. Поворухнув губами й скомандував посміхаючись:

– Рушай!

Вони взяли ще пива й до нього якогось непотребу. Сашко перейшов уже в ту стадію, коли не п’ють, а наливаються. Заповнюють свій організм несмачною рідиною.

Звідкись узялася горілка, і, випиваючи її, закушувати доводилося сушеним кальмаром – одним висушеним хвостиком на трьох. Хлопці надкушували цей хвостик акуратно, з дуже серйозним, хоча й трохи тупуватим виглядом. Вони сходили на перон, послухали, як гримкотить вантажний состав, і від цього гуркоту Сашко остаточно одурів.

Привокзальні картинки розпливлися і лише зрідка виникали перед очима різко й зненацька – то яскрава вивіска, то чиєсь обличчя, то нав’язлива огорожа, яку доводилося долати, мордуючи вестибулярний апарат. Підтримувати розмову не виходило, зате подобалося вигукувати щось час від часу.

Угледівши міліцейський патруль, хлопці, регочучи й викрикуючи дурниці, утекли до спустілих ринкових рядів, де вдень ішла торгівля усіляким дріб’язком.

Сашко повз рачки й навіть трохи посьорбав з калюжі, де у світлі ліхтаря кривилося його мутне обличчя. Хлопці, які пішли вперед, Сашкової витівки не помітили.

Почались торговельні ряди – залізні, місцями пом’яті прилавки. Кожен прилавок мав приварений на двох стояках дах із цільного проржавілого листа.

Хлопці йшли між торговельних рядів, і скрізь лунав гуркіт, прилавки тремтіли, а деякі навіть розгойдувалися загрозливо, ризикуючи впасти. Мабуть, прилавки зачіпали, а можливо, навіть ко5пали ногами.

Хлопцям зустрівся молодик кавказької національності, він ішов назустріч, піднявши плечі й зсутулившись. Його і щиро привітали: «Салям алейкум», а також «Аллах акбар».

Кавказці «тримали» цей ринок, Сашко знав. Але зараз, ближче до півночі, усі вони вже зібрали виторг та мали розійтися. Втім, тут неподалік розміщувалися два чи три бари і ще казино, де гучно й гортанно спілкувалися молодики, низькорослі, у шкіряних куртках і чорних гостроносих «козаках».

За одним із прилавків хлопці розіграли сценку – «продаж сином гір недопитої пляшки пива руським синегалам».

Веселий й розчервонілий Рогов кумедно зображав кавказького торговця, розхвалював переваги пива й рідкісну форму пляшки. Веня торгувався, блазнюючи й дуріючи. Сашко, навіть у п’яному вигляді відзначив гарне почуття гумору, здавалося б, у несхильного до жартів Рогова, і став допомагати Вені торгуватися – розмахуючи руками, щось кричав і щосекунди губив сигарету, яку стрельнув у когось, у кого – не пам’ятав. І навіть Негатив, що дозволив собі півпляшки пива, кривив губи у посмішці. У відсвітах миготливої вивіски бару було видно, що очі Негатива потеплішали.

– Вона ж… той… майже порожня… – говорив Веня, тикаючи кривим пальцем у пляшку.

– Е-е-е, який ти, а? Е-е-е… – відповідав Рогов, хитаючи головою. – Я й беру з тебе тільки за посуд.

– І пробки немає…

– А що тобі пробка, е-е-е? Ти пити будеш чи пробкою тішитися?

Ніхто не помітив, як вони з’явилися – чорняві, з вишкіреними зубами. Їх було шестеро. Вони, мабуть, курили на сходах бару, зацікавилися «торгівлею» і встигли неабияк розізлитися, почувши розмову. В одного була відкрита пляшка пива в руці. Він її збовтував.

Хлопці були ще молоді, Сашко помітив це крізь п’яний туман, але не встиг засмутитися. Адже з дорослими можна було б якось домовитися. А з такими зеленцями навряд, заставлять принижуватись; хлопці зрозуміли це вмить.

Кілька секунд стояли мовчки.

Сашко покрутив головою, відчувши раптом, що трохи протверезів від усвідомлення ситуації.

Він звик на початку будь-якої бійки виголошувати хоча б кілька слів.

– Чого хочемо? – запитав він і акуратно засунув свій димний бичок у горлечко пивної пляшки – тієї, що тримав у руці кавказець. Сашко навіть устиг помітити його дивно білі, але вкриті густим чорним волоссям пальці. Кавказець здивовано зазирнув услід бичкові в горлечко пляшки, який видав легке шипіння.

Далі все сталося блискавично.

Сашко, хекнувши відкинув назад голову й з розгону обрушив її на перенісся кавказця. Щось гучно хряснуло, пляшка випала в того з рук і покотилася, розхлюпуючись. Хлопець упав на коліна, обхопивши обличчя руками, і більше не вставав.

Сашко хотів красиво вписати ще й другому кавказцеві, але отримав у щелепу хльосткий, але не дуже сильний удар. Він мотнувся, відскочив на кілька кроків, помітив, як Веня кинув і свою пляшку в обличчя комусь.

…Сашко падав, рясно матюкався, рідко влучав, сам отримував мало, бо відбігав від нападників та ще й думав, чи достатньо загрозливі його бойові пози…

Краєм ока помітив, що Веня б’ється із двома вже на проїзній частині, і їм уже сигналили машини, які намагалися об’їхати забіяк.

…Ще помітив Негатива, який сидів на кавказцеві верхи, методично луплячи кулаками в обличчя лежачого. Наступна картинка – машина, яка загальмувала біля Вені. З неї вилетіли п’ятеро міцних хлопців, які одразу голосно, наче заганяли здобич, заволали щось по-своєму. Веня задкував, розмахуючи якоюсь залізякою.

З бару бігли до них ще кілька, і вони змели б усіх, якби Рогов не обрушив на їхньому шляху прилавок, потім другий і третій.

З одного боку прилавки примикали до стіни, з іншого – до невисокого паркана, що відгороджував проїзну частину. Поки кавказці з бару лізли через паркан, щоб оббігти влаштовану Роговим барикаду, Льошка встиг за комір стягнути Негатива з його супротивника й збити з ніг іншого, з яким безуспішно бився Сашко.

– Веню! Сюди! – репетував Рогов.

Веня кинув залізяку в прибулих і махнув через паркан, і тут на дорогу звідкись вилетіли одразу дві міліцейські машини й під лемент міліції й виття сирен усі учасники бійки рвонули врізнобіч.

Сашку видалося, що він біжить поперед усіх. У горлі дивно клекотіло. Він чув тупіт за спиною й був упевнений, що це Льошка й Негатив, і Веня там де-небудь неподалік.

Оглядатися не було жодного сенсу – Сашко, чортихаючись і ризикуючи налетіти на що-небудь, рухався в повній темряві, облич тих, що бігли за ним, було не розгледіти. Він так і влетів би в бетонну огорожу, якби не почув, як хтось, швидко шаркаючи по стіні, перебирається через неї.

Помацав руками – огорожа.

Сашко підстрибнув і поліз слідом.

«Ринок! – здогадався Сашко, зістрибнувши з паркану. – Я на ринку!»

Після бійки й перегонів текла рясна слина, і Сашко довго спльовував і мотав головою, струшуючи з обличчя в’язку рідину, що звисала з підборіддя. Витирав рукавом.

Навколо височіли ангари, освітлення майже не було.

Важко дихаючи, Сашко безглуздо потоптався в темряві й побачив, як йому здалося, ящики, порожню тару, чи то складену в купи, чи то повалену біля стіни найближчого ангара.

Сашко кинувся туди, шукаючи схрон, де можна сховатися між ящиками й дихати, дихати, пускаючи довгу, важку слину.

Зовсім знесилений від халепи й від алкоголю, він поліз між ящиками, ближче до стіни, і наступив на щось м’яке. Хтось сидів у закутку.

– Агов! – сказав Сашко стиха й присів навпочіпки, а потім став рачки, щоб не впасти… ще раз плюнув і прижмурився, розглядаючи сидячого. – Хто це?… Руки хоч забери, бля.

Той, що сидів перед ним, прибрав руки від обличчя. Зблизька Сашко розгледів, що це кавказець – майже хлопчак, але в шкірянці, в «козачках», у джинсах.

– Ти хулі тут сидиш? – запитав Сашко хрипко, без злості. Хлопець дивився збентежено – чи то злякано, чи то нахабно.

Сашко ще подихав, витягнувши голову й висунувши язика, гарячого й солодкуватого на смак.

– Чуєш… – сказав Сашко й сів поруч, обійнявши хлопчину за плечі. – Не сци, зараз пересидимо й розійдемося… Де мої хлопці, чорт… Не знаєш, де мої хлопці?

– Нєт.

– «Нет…» – передражнив Сашко. – Тебе як звати? – запитав він помовчавши.

– Сашко.

– І мене Сашко. Тільки ти ж не Сашко, а який-небудь Саха. Асху. Аслахан. Так?

Той йому не відповів.

Сашко мав цілком російську звичку до п’яних безглуздих розмов.

– Ти звідки?

– Єреван.

– О! – сказав Сашко здивовано. – Ви чого нас бити почали, га? Саха?

– Я не знаю. Я потім прийшов.

– Нє «успел», еге ж? – уїдливо сказав Сашко. – Добре, не ображайся… – додав він, помовчавши. – От улаштуємо революцію, усіх гадів переб’ємо, я приїду до тебе в Алма-Ату, будемо чай пити на веранді.

– Я з Єревана…

– Приїдемо до тебе в Тегеран, – блазнював Сашко, хоча все почув, – будемо чай пити на веранді. У тебе є веранда?

– Тихо… Іде хтось…

За хвилину їм посвітили ліхтариком в обличчя.

– Підйом, – сказав міліціонер.

«Пепсів» – співробітників патрульно-постової служби – було двоє, і ще підтоптаний сторож ринку.

На Сашка вдягли наручники, і на Саху – теж.

Хоча щодо останнього міліціонери загаялися.

– І цього? – запитав один.

– Ну а чого? – відповів другий невпевнено. – Куди його? Давай і його.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.