Розділ другий

Сашко розстався з Венею і Льохою біля метро – вирішили, що окремо вони викликають менше підозри.

Він дістався з Москви до свого провінційного – п’ятсот верст від столиці – містечка на електричках, або, як це називали його співтовариші, – «на перепряжних собаках». Сидів самотньо в кутку вагона, усередині іноді тремтіло від того, що трапилося з ним зовсім недавно, знову виникав цей ритм – коли все валиться й дзенькає. Сашко прислухався до цього ритму й розумів, що не все так погано.

Місто виявилося крихким, іграшковим – і ламати його було так само безглуздо, як ламати іграшку: усередині нічого не було – тільки пластмасова порожнеча. Але тому й виникало дитяче відчуття торжества, терпке почуття долання, що все виявилося набагато простішим, ніж здавалося на перший погляд…

Налітали контролери, Сашко йшов у тамбур, розглядав через мутне скло їхній синій одяг, суворі обличчя. Потім, дочекавшись зупинки, оббігав по перону вагон з контролем і знову всідався в куточку. Іноді обсмоктував розбиту губу, але вона вже не боліла – гоїлося все, як на собаці.

Виявилося, електричка йшла безшумно – Сашко нічого не чув.

За вікном текло щось сіре й безрадісне. У склі відбивався він – коротке волосся з упертим чубом, неголені вилиці, темна шкіра, чоло в ранніх зморшечках… Звичайне обличчя.

Сашко приїхав до свого міста, двері електрички зачинилися за ним, немов він був апендиксом і його відрізали.

Відігнавши дурні думки, що його чекає засідка вже в під’їзді («…так вони й влаштували по всій країні засідки…»), забіг додому.

Замок видав звичні м’які брязкотливі звуки. Двері відчинилися.

Мати працювала в нічну зміну, квартира була порожня.

Сашко подзвонив знайомому мужикові, попросив його відвезти до села. Мужик відповів хмуро: «Я поїду сьогодні».

Залишив матері записку: «Мамо, все добре».

* * *

Він дістався до села у звичній трясці. «Копійка» гримотіла, на лобовусі замість техталона висів календарик із жирними цифрами цього року; календарик мав увести в оману стражів доріг. На шляху до села трапився всього один пост, міліціонер подивився на «копійку» гидливо й відвернувся.

Мужик усю дорогу мовчав, іноді прислухаючись до машини, яка видавала найрізноманітніші звуки. Чергування цих звуків уявлялося Сашкові довільним. Мужик, здавалося, розрізняв усі складові цієї какофонії.

Проїжджаючи пост, водій ледь напружився, його очі поважчали, він твердіше узявся за кермо й став дивитися на дорогу, навіть поглядом боячись зачепити міліціонера, немов той був нечистою силою. За мить водій уже був спокійний. І Сашко, напевно, теж.

Асфальтова дорога невдовзі за постом перетворилася на путівець.

Путівець, оминувши сади, два тихі, навіть без собак, села, заплівся в сосновому лісі. У лісі було темно. Прокладена на місці колишньої вузькоколійки дорога терзала й боляче била, підставляючи машині часті міцні ребра.

«Копійка» біснувато світила однією фарою, друга ледь освітлювала саму себе. У світлі кривилися й смикалися гілки. Звідкись із дитинства виповз страх перед темрявою, деревами. Сашко закурив, і все минулося.

Він згадав, як одного разу вони косили з батьком, – Сашкові було років дев’ять. Косив батько, а Сашко лише пробував косити, поки батько перекурював, а потім згрібав скошену батьком траву в рядки. Сутінки загустіли, за ними мали заїхати на вантажівці, але ніяк не їхали. Батько розвів багаття. Сашко збирав гілки, побоюючись віддалятися від вогню. Батько ж ішов з галявинки в ліс, Сашко зі страхом слухав хрускіт суччя, але ось уже батько з’являвся з величезним оберемком. Багаття здригалося, хмиз тріскотів.

Зараз буде ця галявинка… Ось вона.

Вантажівка все-таки приїхала. Батько сказав водієві: «Я тут переночую». Коли від’їжджали, Сашко визирнув у вікно вантажівки. Батько стояв віддалік багаття. Його обличчя Сашко не розгледів.

«Що? Що було б, якби розгледів?… Що б ти побачив?»

Голос був іронічний, навіть роздратований. Сашко не любив цей голос і не відповів йому. Він на мить заплющився й спробував відволіктися.

Брудна лобовуха. Календарик. Застиглий напівзмах бризковиків. Нутро бардачка з відламаними дверцятами, куди Сашко двічі укладав сірники, які постійно випадали, але потім кинув коробки біля важеля перемикання швидкостей. Щетина водія.

У водія в селі тихо догнивав будинок.

У Сашка в селі жили дідусь і бабуся, батькові батьки. Він не бачив їх більше року. Ні восени, ні взимку, ні навесні – хіба тільки в теплому й сухому травні – до села було майже не проїхати. Хіба що на тракторі. Рідко хто наважувався відправитися в дорогу на іншому транспорті.

Курити більше не хотілося, сигарета не скорочувала – як звичайно – дороги, але нудно, несмачно тяглася разом з дорогою, і попіл – коли машина билася об ребра вузькоколійки – падав на штани, і водій косував на те, як Сашко збивав із себе іскорки.

«Мудак!» – вилаявся Сашко, жаліючи пропалені штани, і викинув недопалену сигарету у вікно.

Сашко з’їхав по сидінню, розташувавшись майже напівлежачи, розставивши для стійкості ноги, і спробував хоч ненадовго зберегти розслабленість стомленого з дороги тіла. Нова грудка завалила Сашка на водія. Сашко хотів було вибачитися, але передумав, і сів високо, твердо вп’явшись очима вперед.

…У голові роїлося щось невловне й цілком відсторонене від Сашка. Іншої миті він сам здивовано відзначав це копирсання, здавалося б, своїх думок – млявий сумбур майже непідвладних йому заміток, асоціацій чогось смутно визначеного із чимось уже забутим.

Самотність, видалося Сашкові, недосяжна саме тому, що не можна залишитися дійсно наодинці з самим собою – поза цими відбитками, які залишили в тобі минулі образи, і помилки, й увесь жаль. Яка може бути самотність, коли у людини є пам’ять, – вона завжди поруч, строга й спокійна.

«Що за самотність, якщо все прожите – у тобі й з тобою, немов ти продавець морозива, який усе розпродав, але ходить зі своїм лотком і, лягаючи спати, кладе його поруч, холодний…» – подумав Сашко і сам іронічно гмукнув щодо себе. «Маячня. Яка маячня!» – сказав голос. Сашко знову не відповів, але цього разу погодився.

* * *

Село було темне, у багатьох будинках не горіли вогні.

Сашко майже не почувався зворушеним через те, що повернувся в місця, де виріс.

Йому давно вже здавалося, що, вертаючись до села, складно перейнятися якою-небудь радістю, – настільки сумовитим і нудним було те, що являлося погляду. Кілька селян, що неспішно йшли узбіччям назустріч «копійці», зупинилися, вдивляючись у машину: хто це там, до кого? Сашко навіть не спробував розгледіти тих, хто зупинявся, щоб ніхто його не впізнав. Усе було далеким.

Водій під’їхав до свого будинку.

– Дійдеш? – чи то запитав, чи то просто, без усякого питання, заявив він.

– Дійду, – сказав Сашко, постаравшись, щоб відповідь не пролунала дещо принизлово (вийшло погано), і виліз із машини. Гроші за дорогу Сашко віддав ще в місті. Він розім’яв тіло й по зовсім звечорілій вуличці рушив до рідного дому.

Дорога була спаскуджена й брудна. З інших будинків дрібне сміття, недоїдки, помиї викидали й вихлюпували прямо в канави надворі – кури скльовували, що могли склювати, решта тихо підгнивала. Сашко остерігався канав – угадуючи їх по запаху й по неприємній м’якості вологої підгнилої землі.

Шлях до будинку на сусідній вулиці він вирішив зрізати, пройшовши городом. До того ж, щоб не було так нудно, краще було підійти до будинку непримітно, заднім двором, поступово поринаючи в непривабливе запустіння.

Він звернув на стежку, ноги розповзалися в грязюці. Сашко змахнув руками й тихо вилаявся…

Дарма Сашко берігся грязюки – пішовши городом, він усе одно загруз, вимазався й останні метри до хвіртки брів, приречено ступаючи в чорну гущавину.

«Чи не забув ти, як відсунути засув?» – спробував Сашко підбадьорити, розворушити себе. Він ледь просунув руку в щілинку хвіртки (у дитинстві легше виходило – тоненькою лапкою) і зрушив клямку.

– Не забув! – пошепки вимовив Сашко, натужно зобразивши для самого себе власну радість: останній раз гойднув, начебто гойдалку, свій нікчемний настрій, але не було ні радості, нічого.

– Не забув, – ще раз повторив він уголос, і ця фраза вже не стосувалася будь-чого, просто треба було щось вимовити, закриваючи хвіртку й рухаючись по двору, серед двох занедбаних немічним дідом сараїв і клуні. Далі розташовувалося стійло, де бабуся вже рік не тримала козу, три роки там не було свиней, і десять років, як звідти провели в останній шлях корову Доманьку. Зі стійла не доносилося жодних ознак життя, не було запаху гною, жодна волохата душа не переступала там копитцями, ніхто не жував, галасливо дихаючи й лякаючись Сашкових кроків. Пахнуло тільки вогкістю й брудом.

Сашко тужливо глянув на дім – маленькі віконця були темні. М’яко, сторожко ступаючи, він пройшов повз сухий паркан – той саме височів праворуч, і червоно-цегельну боковину будинку, яка хмурніла ліворуч, і чомусь зупинився на розі – за ним саме були вхідні двері будинку. Біля входу був ґанок, Сашко пам’ятав його й уже знав, що бабуся сидить на лавці, склавши м’які, втомлені руки на колінах.

На дорозі біля будинку стояла дитина з лозиною. Щось приказуючи, вона хльостала лозиною по калюжі й сичала, відскакуючи від бризок.

Сашко зробив ще півкроку.

Так, бабуся сиділа на лавці – безсторонньо й незворушно, здавалося, вона не бачить нічого. І поведінка дитини, ця її гра, її голос давали зрозуміти, що й вона не бачить, не пам’ятає про бабусю, яка сиділа на лавці. Бабуся й дитина немов перебували в різних вимірах.

Вулиця була пустельна, темна й брудна, як і всі інші вулиці села. За городами, порослими кострубатими бур’янами, виднівся сусідній дім, ледь освітлений окремими жовтими віконцями. Сонце заходило, майже зайшло. Дитина змахувала лозиною й тупцяла на місці.

Бабуся дивилася не моргаючи поверх дитини, поверх городів, поверх дерев.

Село зникало й відмирало – це відчувалося в усьому. Воно відчалило поритою, черствою, темною крижиною й тихо пливло. Занедбані, врослі в землю сараї, що стояли уздовж дороги, чорніли відвологлими боками, гнилими дошками. На дахах сараїв росла трава й навіть корчилися кволі деревця, які прижилися, але не знайшли, куди пустити коріння – під їхніми слабкими корінцями розташовувалися холодні, спорожнілі приміщення, куди, до розбитих глечиків і продірявлених бочок, заповзали вужі, яких ніхто вже не тривожив. Кущі розрослися й повзли на дорогу.

Серед усього цього повільного розпаду, який вже добігав свого кінця, дитина виглядала дивно, дико, недоречно.

– Санькя… – видихнула бабуся, коли Сашко, стиснувши зуби, щоб не розвернутися й не втекти городом, ступив уперед, скинув сумку на землю, і простягнув руки до бабусі.

– Як же ти приїхав, га? – запитала вона. – На машині, мабуть? Сам?

Сашко відповів, що так, – сам, на машині, і вдивлявся в темне кругле обличчя бабусі, у її сльозаві очі.

– Я-то думала, Санькя уже не приїде, – сказала вона, і Сашко відчув легкий докір у її голосі. – Листів не пише. Дід помре, а Санькя не довідається…

«Помре» бабуся виголошувала через «є», і тому слово звучало куди беззахисніше й приреченіше. У ньому не було різкості, лише зів’ялість. Дитина здивовано підняла очі на Сашка, який обійняв і поцілував бабусю, пригорнувши до себе її м’які плечі. Можливо, для дитини це було так само дивно, якби Сашко обійняв дерево або ріг сараю.

Сашко підняв свою сумку й стояв у нерішучості. Бабуся прочинила двері в будинок.

– Дід поганий зовсім став, до вересня доживе чи ні… Не встає, їсти не хоче, тільки водичку п’є, – тихо говорила бабуся, заходячи в сіни.

Сашко не зважився ввійти до хати, де лежав дідусь, і пройшов за бабусею на кухню – вона одразу, за гарною сільською звичкою, почала готувати – без розпитувань, усьому своя черга.

На кухні горіла слабка лампочка. Усе було засиджено мухами, і коли бабуся ввійшла, кілька мух беззвучно злетіли. Трохи покружлявши, мухи знову спокійно сіли – вони були ситі й мляві.

Бабуся тихо говорила про синів – у неї було три сини – Сашків батько й два Сашкових дядьки, один з яких був Сашковим хрещеним. Усі сини померли.

Першим помер наймолодший, Серьожа – розбився на мотоциклі, п’яний був. Два роки тому, улітку, у п’яній бійці загинув Сашків хрещений, Микола, він був середнім сином. Його поклали поруч із молодшим братом.

А півтора роки тому в місті, звідки приїхав Сашко, помер Сашків батько, Василь. Він був найосвіченішим у родині, викладав в інституті, але теж пив, причому під кінець пив зле й безпробудно.

Сашко привіз батька у труні узимку – дорога була жахлива… згадувати про ту дорогу було нестерпно.

– Я ото двір приберу й прийду до діда, – розповідала бабуся. – «Діду, чи правда, Василь помер?» – питаю, – думаю, у сні приснилося. «А то, бач, неправда!» – каже… Як же він помер, Санькя?…

Сашко сидів за столом, накритим старою клейонкою, і м’яв у пальцях сигарету.

Бабуся тихо говорила:

– Сяду біля вікна й сиджу, сиджу… Думаю, якби хто мені сказав: іди тисячу день, босоніж, у будь-яку зиму, щоб синів побачити своїх, я б пішла. Нічого не казати, не торкатись, просто побачити, як дихають.

Бабуся говорила спокійно, і за словами її стояв чорний жах, та сама, майже немислима самотність, про яку зовсім недавно думав Сашко, – самотність, що відкрилася іншим своїм боком, – величезним, але позбавленим відлуння. І вона не озивалася ніяк, на жодні голоси.

– Як же це, Васькя так багато книг прочитав, хіба в жодній книзі не написано, що горілку не можна пити? – запитувала бабуся в Сашка, не очікуючи на відповідь. – Він же незліченно перечитав книг, і не сказано там, що від горілки вмирають?

Сашко мовчав.

– І що тепер – лягли всі й лежать. Ніколи більше не встануть, горілки не вип’ють, нікуди не поїдуть, слова нікому не скажуть. Напилися. Ми з дідом думали – ляжемо поруч із молодшим сином, а Колькя й Васькя в наші могилки вляглися. Нам і лягти тепер ніде.

Бабуся готувала одразу на двох сковородах – на одній розігрівала, перевертаючи картоплю й м’ясо, на іншій сичали й потріскували улюблені Сашкові коровайчики – тонкі, майже прозорі млинці із солодким темним обідком. Бабуся готувала без метушні, вміло й спритно, не думаючи про те, що і як готує, й, напевно, могла б заплющити очі й навіть розумом відсторонитися від того, що робить.

– Нинішньої зими останніх качок порізали, – розповідала бабуся, ворушачи на сковороді картоплю й м’ясо, – сил уже немає до річки ходити. З гірки спущуся, а назад ледве йду – а качки чекають на мене, кличуть.

Бабуся неквапно говорила то про одне, то про інше, але йшлося насправді про те, що всі вмерли, й більше нічого немає.

– Дід оглух зовсім, не чує нічого… Вставав востаннє у червні. Пішов до туалету і впав у дворі. «Навіщо встав-бо? – кажу. – Я ж тобі цебро поставила!» Насилу підняла діда.

Бабуся зробила під сковородою з картоплею й м’ясом малий вогонь, виклала останній коровайчик з іншої сковорідки й пішла в хату. Сашко встав, потоптався на кухні й подався покурити на вулицю. Виходячи, почув, як бабуся голосно каже дідові:

– Санькя приїхав! Санькя!

– Санькя? Що ж він не зайде? Я чую, ти там гомониш із кимось…

Зовсім стемніло. Село було безмовне. Дитина пішла. Біля калюжі лежала її лозина. Сигарета диміла. Попіл не падав. Повз Сашка протопав захирілий п’яний мужик, не звернувши на Сашка жодної уваги.

– Що ж ти не йдеш до мене, Санькя? – запитав дід, коли Сашко ввійшов у хату й сів біля дідової постелі.

У його голосі ледь чутно тремтіла стареча іронія – боїшся, мовляв, мене – передсмертного діда свого. І разом з іронією відчувалася жалість – ну нічого, хлопче, я довго не затримаю.

Дід схуд, стирчали гострі плечі, випирав сірий борлак, злипалися слабкі очі. Дід готувався вмирати. Коли він говорив, у горлі ледь чутно клекотіло, і слова виходили маловиразні.

– Помирати не страшно, Санькя… Життя дуже довге. Набридло вже. Лежу он, ніяк не можу померти. Ех, Санькя, Санькя…

Сашко мовчав, дивлячись на діда.

– Дай поїсти йому з дороги! – сказала бабуся. – Наговоришся ще! Не помреш, поки поїсть!

– А я хіба не даю? – відповів дід. – Іди, Санькя, їж…

Сашко слухняно пішов на кухню. Дід щось шепотів, розмовляв з кимось, заплющивши очі.

Бабуся розпитала Сашка про матір, про те, чи не збирається мати заміж, про те, чи не п’є він сам і де тепер працює. Мати не збиралася заміж, Сашко не пив у тому розумінні, у якому запитувала про це бабуся, про роботу він щось збрехав. Він працював, але ліньки було пояснювати, ким. Для старих робота – це землю орати, або – завод, або лікарня, або школа… І вони мають рацію. Але сьогодні така праця стала – у більшості випадків – долею людей не дуже щасливих, загнаних життям.

Бабуся, як це називали в селі, «піднесла чарчину», і Саня із задоволенням випив самогону під м’ясце й картоплю, щоб хоч якось розвіятися. Випив раз, і два, і три.

У сусідній кімнаті помирав дідусь. Сашко з апетитом їв. Він зголоднів. Коровайчики були все так само, як у дитинстві, смачні. Бабуся розповідала про те, що відбулося останнім часом у селі.

У крайньому по вулиці будинку жив мужик на прізвисько Хомут. Сашко добре знав його. Хомут урятував його, Сашка. І батько знав Хомута, вони дружили – якоюсь безмовною, тихою дружбою.

Хомут був здоровий, ясноокий, сильний, як кінь. Минулого літа повісився. До нього приїхали з міста сини, допомогти з городом. Працюючи на городі, Хомут із синами посварився. Він давно з ними погано ладив.

Посварився й сказав: «Зараз я вам покажу!» Пішов у будинок. Сини махнули рукою й продовжили роботу. Коли прийшли, виявили батька в сараї – повісився на бантині, підігнувши ноги. Немає тепер Хомута.

Через двір від рідного Сашкового будинку разом із своєю матір’ю жив мужик на прізвисько Комісар. Комісаром його прозвали за те, що він останні років п’ять бив байдики, лише спостерігав за селянами, із самого ранку стоячи в загороді й обіпершись на неї. Він розлучився з дружиною, харчувався на пенсію своєї матері. Сашку завжди ввижалося в ньому щось нездорове. Без жінки, сорокалітній бугай, чим він зайнятий цілими днями? Дочка сама росте в місті, зовсім ще маля… Повіситися ж можна від такого життя. Але він не повісився. Спочатку померла його тиха матінка, а незабаром і сам він помер, щось із серцем.

Два сини близької сусідки загинули ще тоді, коли розбився молодший Сашків дядько, – і сусідчині пацани теж розбилися, і теж на мотоциклах.

Як було: в останні роки колишньої влади селянство наростило, нарешті, м’ясце, надбало грошенят. Перше, що робить житель сільський, який працював усе життя до сьомого поту, – дитя своє балує, якого б віку воно не було. Саме за тих років уся пацанва сільська зажадала пересісти з велосипедів на мотоцикли. У селі не те що даїшників не було – там і дільничного ніхто не бачив по півроку, так що їздили всі п’яні. І одразу ж почали розбиватися. Розбивалися моторошно, на друзки, летіли перед смертю, викинуті ударом із сідла, на п’ятдесят, а то й сімдесят метрів, гатили голови свої дурні об дерева й паркани, ламали всі кістки так, що тіло перетворювалося на рожевий м’який фарш, а часом ще й дівчиська молоді розбивалися – на другому сидінні. І якщо не гинули дівки, то ламали собі часто хребти й лежали потім без руху, перебираючи той нещасний вечір подумки, щохвилини.

Сашко ще дитиною бігав за хлібом у сільський магазин і часто зустрічав там коли троє, коли п’ятеро, а коли й більше жінок у чорних хустках – в усіх у них сини розбилися. Жінки стояли й тихо розмовляли про те, як жили і як загинули їхні діточки. І кілька слів, похапцем, мимохідь почутих із чорних вуст жінок, потім довго крутилися в Сашковій голові, місця собі не знаходячи.

Хтось виїхав із села в останні роки, розповідала бабуся, хтось тихо сконав від ранньої недуги, і залишився в усьому селі один мужик – ніхто вже не пам’ятав чому, але звали його Солов’єм. Він, невідомо де, кожного вечора напивався, приходив додому, тупо кричав на мовчазну дружину, яка давно все прокляла й замовкла навіки. Дітей у них не було. Вечорами в майже порожньому селі лунали крики Солов’я.

П’яний він мало кого пізнавав, ішов по селу, нічого не помічаючи, і лише тужливе обличчя дружини повертало його до мутної реальності з алкогольної далі, будячи вже фізіологічне бажання кричати й лаятися, втім, не даючи собі розумного звіту у жодному слові.

Це він, Соловей, пройшов повз будинок, коли Сашко курив у загороді. Бабуся зібрала зі столу, пішла стелити Сашкові у кімнаті, відділеній перегородкою від лежанки діда.

Розстеляючи ліжко, вона згадувала, як спав на цім ліжку Василько, кровинка, мале дитя, виплекане після війни, воно за селянською працею непомітно виросло худим, високим хлопцем, що рано облисів, пішов з рідної домівки, ще й повернувся здоровим мужиком, у якому тільки вона й могла пізнати все те ж дитя. Але ось і у Васька зупинилася кров у тілі, і він пішов із життя.

Коли у Васька вперше стало погано із серцем, він наснився їй. Уві сні Васько лежав на ліжку й говорив: «Мамо, ось тут у мене болить, дихати не можу», – і на серце показував.

Вона одразу вирушила до Васька, приїхала неочікувано в місто, де не була років десять, і вже в місті довідалася, що сон – віщий.

Сашко тоді привів її до лікарні, куди спішно поклали батька.

Батько лежав спокійно, зі стемнілим обличчям, прислухався до себе. Усередині билося хворе серце. Бабуся сиділа поруч і вдивлялася в обличчя сина. Батькові зробили операцію, розрізали груди, півгодини, поки чаклували лікарі, його серце було поза тілом. Він вижив. Пити йому було не можна. Але незабаром загинув брат Миколка, і Василь запив. Запив раз, потім ще раз, потрапив у лікарню й швидко помер, через два дні.

Сашко знав, що бабуся стелила ліжко й у котре думала, чому ж, чому, коли Васькові стало погано вдруге, він не наснився їй, не покликав її – і ніяк не могла знайти відповіді.

Не наснився й не покликав. Подзвонили взимку сусідам – по єдиному в селі телефону, сказали, що Василь помер, передайте, веземо ховати. А за три тижні після похорону прийшов Сашків лист, який той написав за півтора тижні до смерті батька. Через погану роботу поштової служби лист побив усі строки затримки – й прибув мало не пішки. У листі Сашко писав, що батько почуває себе добре.

– Як же так одразу все сталося? – запитала бабуся в Сашка, який вже покурив і прийшов спати. – Ти в листі писав, що батькові добре. Я читаю, а він уже в могилі. Чи йому там добре стало? Мучився все життя…

Бабуся дивилася на Сашка спокійно, не очікуючи від нього відповідей.

«Іноді кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей. Неправда…» – подумав Сашко.

Бабуся любила синів. Сашко був для бабусі невиразним нагадуванням про той час, коли родина була повна, й сини жили. Але вона не мала сил наділити Сашка рисами його батька, відчути в ньому свою – віддану синові й пророслу в онукові – кров. Сашко був окремою людиною, майже вже чужою…

Дуже рідко бабуся дивилася на Сашка з надією, що покійний син проявиться в онукові, подасть знак, але одразу осмикувала себе: «Не він, не він…»

Сашко це розумів і прийняв тиху, ледь відчутну, тоншу за волосину, відчуженість бабусі спокійно. Не усвідомивши це розумом, потай від самого себе він відчував, що так – у якомусь відчуженні від бабусі – йому легше тут буде перебувати. Коли в кожного на серці своє лихо – зіштовхуватися цим серцям, можливо, й не треба. Хіба варто йти за межу того, що й так ледве можна витримати.

Дідусь же й не збирався більше нічого терпіти, квапився до дітей. Він стоїчно переніс смерть двох синів і ще за рік до смерті третього був міцний. Міцніший за Сашка – Сашко пам’ятав, як подивувався здоров’ю діда, коли вони одного разу працювали надворі, й дід вимахував здоровенним молотом, який Сашко ледве піднімав.

Але ось пішов останній син, і дід роздумав жити.

Пам’ять діда не затримувала проблисків минулого. Не було спогадів про той час, коли він, молодий ударник, працював на комбайні, і про те, коли він – молодий офіцер, командував. Ні майже трирічний полон не згадувався, ні післявоєнне життя. Не було ясності, доброї пам’яті. Було відлуння, недомовки, змилки спогадів, жодна думка не знаходила свого завершення, усе погойдувалося, наче в темному вагоні, з мерехтливим, майже безсилим світлом, і десь чутно голоси невидимих супутників, і дзеленьчить посуд, і провідника немає, і щось невиразне миготить за вікном.

Дід прислухався, але нічого не міг розібрати.

Пройшла баба, помітив дід. І знову він нічого не зміг згадати ні про неї, ні про себе, ні про кого. Не було чого вирішувати, і нічого не вирішувалося само. Усе минуло й відмиготіло. Накочувалося безбарвне. Зрідка покапувало те, що залишилося на дні.

* * *

Дідусь завжди вмикав радіо на повну гучність – у ті часи, давно. О шостій ранку в хаті лунав гімн. Бабуся до цього часу вже вставала.

Сашко потягувався тонкими ніжками з немитими п’ятами, сердився на дідуся. Але одразу ж засинав – ледь припинялася мелодія. Вставав у доброму настрої. Їв молочний суп. Іноді в супі траплялася муха, але Сашко не гидував – виловивши й поклавши поруч із тарілкою муху, усе доїдав. Муха лежала в маленькій білій калюжці, зі злиплими крильми. Суп був незвичайно смачний, солодкий, гарячий. Після супу були коровайчики, чай. Усе було таке ніжне.

О шостій ранку радіо засипіло, заїдаючи, немов пластинка з гімном, яка уже минулася або ніяк не могла початися. Радіо важко дихало своїми чорними, курними легенями, зриваючись на хрип. Звук не припинявся.

Сашко відкрив очі.

Над головою висіли ікони.

Маленьке віконце ліворуч від ліжка цідило світло.

Бабусі в хаті не було.

Сашко прислухався, бажаючи почути дихання діда, але не почув. Вставати не хотілося. Але лежати – удвох з дідусем за перегородкою – не хотілося ще більше.

Ноги гидливо торкнулися підлоги. Плечі пересмикнуло. Вилиці стислися, стримуючи позіх. Очі метушливо метнулися по кімнаті, відшукуючи, на чому б затриматися, щоб серце заспокоїлося й ранок почався добре.

У протилежному кутку кімнати висів «сімейний іконостас» – з фотознімками, тисячу разів бачений. Але Сашко й дотепер любив розглядати його.

Він одягся, одразу обрядившись і в штани, і в майку, й у светр, і, не підпускаючи близько думки «…як там дід, глянути…», пройшов, потягуючись і намагаючись ступати тихо, у далекий кут, до карток, що біліли невиразно.

От це велике фото часто вражало Сашка: 1933 рік, сільські дівчата сидять групою, їх близько двадцяти. Дівчата пещені, можна сказати – мордаті, одна одної спокусливіші. Але ж – колективізація, працювали за галочки. Сашко все забував запитати в бабусі, як воно так? Бабуся ж бо, от вона тут, близько шістнадцяти років їй чи що (вона не знала свого дня народження й ніколи його не відзначала) – але гарна вже дівка, усе при ній. І 1933 рік надворі.

А от і дідусь із другом, 1938 рік. Обличчя ясні, очі широко розплющені, суворі чоловічі напівусмішки. Командирський годинник на руці діда, величезний, виставлений напоказ. Товариш наче кавказької зовнішності, але гідний такий кавказець, яскравий, людина-зблиск, яка ніби невідомим чином відбивала фотоспалах. 1938 рік. Чого посміхаються? Добре їм. Задоволені, що фотографуються, попереду – життя.

Товариш діда (Сашко забув його прізвище) геройськи загинув у Вітчизняній війні, льотчик був. Його погруддя стоїть біля магазину, з вічно зів’ялими квітами біля підніжжя.

Дідусь мав захист від призиву – до сорок другого року його на фронт не брали – він був кращий комбайнер в області. Дідусь тоді вже з бабусею був одружений, хоча дітей ще не було.

Але восени 1942-го й дідусеві довелося відправитися на фронт. Незабаром він потрапив у полон. І в полоні пробув усю війну. Розповідав про це неохоче. Любив тільки згадувати, як у полоні поворожив йому ведун і передбачив, що жити дідові до вісімдесяти років.

– Люди вмирали безупинно, щодня, по декілька, – говорив дід. – Спали поруч, щоб тепліше, усі рядком. Усі разом переверталися з боку на бік, кілька разів за ніч. Інший раз повертаєшся, а поруч сусід уже сконав, холодний лежить… Мені нагадали, а я не повірив: ніхто не вірив, що день ще прожити вдасться – а мені кажуть «вісімдесят років». Але дожив. Навіть більше вже.

Коли помер Сашків батько, дідові було вісімдесят чотири.

Дід на поминках ще раз розповів цю історію і додав:

– Треба було у вісімдесят помирати. Сини живі були. Щасливим би помер. А зараз, Санькя, і не зрозумію, нащо жив – нічого немає, нікого не нажив, як не жив.

Бабуся казала: у полоні дід вижив тому, що не курив. Німці видавали полоненим тютюн і хліб. Дід міняв свій тютюн на хліб в інших полонених. За так не віддавав.

Сашко думав іноді: винуватити йому діда за це чи ні? Не було б Сашка на білому світі, коли б не одержав дід зайвий шматок хліба за тютюн. Як звинувачувати в цьому? Хочеш звинувачувати, їдь у ту неволю, виживи там три роки, тютюн віддаючи за так, коли інші міняють, повернешся живий – і тоді вже звинувачуй. Коли дід повернувся з полону, він важив сорок сім кілограмів – а в дідові зросту метр вісімдесят три.

Ще дід розповідав: коли їх звільнили (союзники-американці), трапилося так, що до своїх він та декілька його товаришів подалися пішки. Ішли по звільненому німецькому селищу, знайшли бочку з білим медом.

Їх було п’ятеро – і всі, крім діда, кинулися мед їсти, руками, прямо з бочки. Дід попередив своїх доходяг, що не треба б їсти – не послухалися. Наїлися, і майже одразу їх почало рвати, крутити й судомити. Так і сконали всі – неподалік від бочки з білим медом.

Часом Сашко ясно бачив цю бочку, наповнену білим і густим. І як у мед залазять брудні, тремтливі пальці з довгими нігтями. І роти беззубі, порослі брудним волоссям, хапають мед. І мед дере гортань. А дід сидить подалі, зсутулившись і відвернувшись. Може бути, супутники діда сміялися навіть, поки жили ще кілька хвилин. Але незабаром один сів різко або впав одразу, й очі від болю вирячились…

І пішов дід сам-один.

Виключили його з комуністів за те, що в полоні був. Повернувся він до села, до дружини своєї. За кілька післявоєнних років наплодили вони трьох синів.

От вони, сини – на іншій картці. Сашків батько – Вася – стоїть між бабусею й дідусем, білоголовий, або, як тут у селі кажуть – «альняний», – це значить, що волосся світле, як льон, який вигорів на сонці. Дідусь тримає на руках середнього синка, бабуся – малого. Дідусь – сухорлявий, високий, спрацьований, строгий. Бабуся – темнолиця, худощока, сама на себе не схожа. Важко давалося дітей піднімати.

Поруч інший знімок – Сашків прадід із товаришами – дідів батько. Закарбований час: Перша світова, на тлі бліндажа чотири солдати стоять, обличчя, як у коней, витягнуті, безглузді, представницькі. У прадіда три Георгія на грудях. А він ще ж і Громадянську відвоював і теж нагороди мав. Але із Громадянської знімків не залишилося. І нагороди розгубили. А от і сам Сашко – чотирнадцяти років, рожевий, ясноокий, волосся набік зализане. Коли із села їхав, він теж був, як усі сільські пацани, «альняним» – а в місті втратив цей яскравий, рідкісний колір, став темно-русявим.

Тільки один він, Сашко, і залишився хранителем малого знання про те життя, що прожили люди, зображені на чорно-білих знімках, був хоч якимось свідком їхнього буття. Не стане бабусі – ніхто нікому не пояснить, хто тут зображений, що за народ – Тишини. Та ніхто й не запитає, кому треба. Викинуть нові хазяї іконостас у непролазні кущі через дорогу, розмиє обличчя на картках, і все. Як не було. І зараз уже Сашко не знав, що за люди на багатьох знімках – рідня якась, бабусина, дідусина, може, сусіди, з якими були дружні, може, ще хто. Але вимерла вся рідня, і друзі вимерли, у всьому селі не було вже людей, хто пам’ятав, якими були бабуся й дідусь у післявоєнні роки, – що вже тут казати про те, що було до війни. Але ж весілля було, й молоді цілувалися зніяковіло, і гості галасували й пили, і всі посміхалися, або майже всі – може, хто сидів у кутку тужливо, тихо напивався, на всякому весіллі такі є, але однаково всі щасливі були й галасливі… і жодного свідка того весілля, напевно, не залишилося.

Сашко раптом пригадав, як дід одного разу згадав, що одружений з бабусею другим шлюбом. Від першої дружини пішов наступного ранку після весілля. Що вона накоїла такого, дід не сказав. Гидливо кинув про перше своє весілля пару забутих нині Сашком слів, і все.

Те, що дід був одружений двічі, вражало Сашка навіть більше, ніж страшні роки, проведені дідом у полоні. Яка така дружина, що вона за дівчина була? Що накоїла? Невже дід застав її з кимось? Або напилася й нагрубила дідові? «А може, дьогтем ворота вимазали?» – подумав Сашко, забувши, що в селі жоден будинок не схований за огорожею – крок від дороги – й одразу двері, часто навіть не зачинені. І собак ніхто не тримав.

«Дьогтем… ворота… – передражнив себе Сашко. – Начитався книжок…»

Ніхто не знав, як усе було. А все ж було.

Як же так, га? Куди все пішло?

Дорогоцінне було б знання про те, як прожили дідусь і бабуся життя своє? Або нікчемне воно й непотрібне?

Сашко тихо пройшов до діда.

Дверні пройми в хаті – низькі, і Сашко мимоволі вклонився дідові, але той не бачив – лежав, заплющивши очі. Сашко одразу почув сиплий, нерівний подих діда й кілька митей дивився на його бліде чоло з тонкою почорнілою веною.

Дід розплющив сльозаві очі, зіниць під повіками було не розгледіти.

«Бачить? Не бачить? Сказати щось?»

– Санькя… – тихо сказав дід. – Стомився. Поспав би…

Сашко мовчав і незмигно дивився на діда. Дід дихав.

Сашко взяв табурет і поставив біля дідового ліжка – можливо, зробив усе це навіть трохи голосніше, ніж можна було, – шум начебто затирав відчуття тужливої хворобливості.

Дід ледве примітно покосився на Сашка – здригнулося повіко, блякла мітка зіниці ворухнулася, і повіко знову опустилося, випустивши малу сльозинку, що одразу ж загубилася в зморшці.

– Скоро поїдеш-то? Побув би… Почекай, поки помру… Скоро помру… Поховаєш хоч. А то бабці самій… Баби ховати будуть. Немає більше мужиків…

«Напевно, у таких випадках кажуть: “Як же ти помреш, діду, годі тобі! Полежиш і встанеш скоро!”» – подумав Сашко й промовчав.

– Скільки років прожив – не пам’ятаю, щоб баби кого ховали… У місті хоч є ще мужики?

Сашко слабко посміхнувся.

– Є, – сказав голосно, щоб хоч щось сказати.

– А в нас усі перемерли. Я останній. Усі при мені народилися, при мені всі росли, і всі перемерли. Усіх поховав… І своїх, і чужих.

Дід замовк і довго лежав мовчки.

– Не їм нічого, а все не можу померти…

Ще помовчав.

– Мою ложку срібну – пам’ятаєш? Забери, як помру. Мені батько мій її дав. Тепер твоя буде.

Сашко пам’ятав цю ложку – важка, гарна. Бабуся говорила, що дід цією ложкою своїх малих пацанів лупив по рожевих лобах, якщо пустували за столом. Сашко не вірив. Такою ложкою вбити можна. Та й не в характері діда все це. Сашко подумав, що жодного разу в житті не чув, як дід кричить, – він ніколи не підвищував голосу й ніколи не лаявся матірно. Невдоволення своє виказував жестом. Якось приїхав Сашко з батьком у село, років п’ять тому. Дідові вже під вісімдесят було. Прийшов дядько Коля, і весь вечір вони пили, і ще півночі пили. Ранком сіли поснідати, похмелитися. Бабуся, що чула, як дід важко дихав уві сні, вирішила його поберегти й, розливаючи самогон, синам налила по повній, а дідові ледве більше половини. У діда жоден м’яз не здригнувся на обличчі – ледачим рухом, краєм правої руки він хитнув склянку, – не різко, але так, що самогон розлився на столі. Потім дід устав і відсунув стілець, начебто виходити зібрався.

– Сиди вже, лісовик! Сиди! – залепетала бабуся. Умить протерла стіл, поставила склянку, наповнила до країв і пішла лаючись, – але лаючись у міру, неголосно й незлобливо, здавна знаючи міру, за яку переходити в осуді чоловіка не могла.

Дід сів, випив спокійно, і ніколи бабуся більше не намагалася своєю волею не долити йому, і ніхто про цей випадок уголос не згадував.

Сашко дивився на діда, той начебто задрімав. Сашко підвівся обережно.

На вулиці стояла похмура, сиза вогкість, особливо неприємна влітку.

Село не подавало жодної ознаки життя. Біля все тієї ж учорашньої калюжі стояв той самий хлопчик з лозиною у руці. Сичачи, він бив по своєму брудному відбиттю й відскакував від калюжі.

Від вигляду дитини, можливо, щеміло б серце, якби не стояла на серці тиха порожнеча.

– Устав Санькя, чого встав-то? – сказала бабуся, яка саме зайшла знадвору. – Підемо снідати.

Яєчня із салом, помідорами й кабачками – неприродно яскрава, немов малюнок дитини, – пахтіла, тремтіла й побризкувала, жива й радісна.

«Цікаво, а якщо старих змусити малювати – їхні малюнки будуть такими ж яскравими, як у дітей?» – подумалося Сашкові.

Самогон туманився, хліб спокійно темнів, суворий. Хліб завжди найсуворіший на столі, знає собі ціну.

Сашко все швидко з’їв і сказав, що піде погуляти. Він рушив від будинку під гірку до ріки. Згадав, як ще малим, ідучи цією ж стежкою, зустрічав гусаків сусідки й подовгу не міг пройти повз них – витягуючи шию, навперейми тупотів капосний гусак. Сашко відскакував і, озираючись перестрашено, біг, високо підкидаючи коліна. Потім подовгу стояв оддалік, переступаючи темними ніжками, як мала конячка. Якщо хтось ішов по дорозі, Сашко сідав і робив вигляд, що грає в камінці, – соромно було, що гусака боїться. Коли людина проходила, він шугав гусаків, і вони відбігали, розправивши крила й гелгочучи, як дурні.

Згадуючи себе, своє життя, Сашко тільки того хлопчика й любив – темноногого, подряпаного. Потім, випручавши білу шию, із цього маляти вимахнуло зсутулене, білотіле дурко із тупою посмішкою на обличчі й іншими підлітковими прикметами. Сашко не згадував свою підліткову пору, завжди обходив її стороною. Метушливий, задиристий, неприємний – хіба хочеться згадувати такого?

Зараз гусаків не було.

Мостки на річці кривилися, поламані.

«Невже на той берег ніхто не ходить?» – подумав Сашко, одразу піймавши себе на тому, що бабусине «невже» прилипло до язика. Але, скоріше, він вимовив це слово, заграючи зі своєю уявною сільською породою, яка, якщо й була, то давно щезла. Навіть «невже» не міг вимовити спокійно, не ловлячи себе за брехливий язик.

Сашко пішов уздовж берега, до далекого пляжу. Іноді попадалися на березі старі човни, прикріплені ланцюгами до дерев, або нічийні, діряві, нікому давно не потрібні. Сашко заглядав до кожного човна, до сирого або засохлого нутра. Село залишилося по праву руку. Дорога кривуляла вибоїнами, немов її пережували й виплюнули, і жуваник засох, зберігши криві, грубі сліди зубів чи настирних ясен.

Ріка поступово розширювалася. Іноді посередині плину лунали слабкі сплески.

Над травою дурманливо кружляла мошва. Сашко йшов до місця, яке називалося Тимохин кут. Батько казав, що тут колись жив пустельник Тимоха – біля ріки, яка, дійсно, різко повертала, утворюючи кут. Тимоха там і повісився, та ім’я його поголос подарував гарному тихому пляжу з білим, «альняним» піском.

Маленьким хлопчаком, гріючи на пляжі черевце, Сашко часто думав про долю Тимохи, але через відсутність навіть якогось знання, хто такий був цей Тимоха й чому він жив безлюдно – міркування ні до чого не приводили. І тоді хлопчик Сашко йшов купатися.

Іноді – судячи із часу, в обідню перерву – на пляж наїжджали молоді хлопці й гарні дівки. Десь не дуже далеко були торф’яні розробки, і у вільний час працюючий люд, гогочучи, хлюпався.

Саме тоді маленький Сашко вперше побачив, як міцний хлопець у плавках, до яких начебто поклали картопляну бульбу, затискав доладну дівку, і гладив її з боків, і м’яв їй білі груди, не соромлячись хлоп’яти. Завалена на спину дівчина недовго давала цілувати себе в губи, а потім штовхнула хлопця в груди. Той знехотя відстав, прибрав жадібні, гарячі свої лабети й, різко підхопившись, стрибнув з високого берега у воду, щезнувши під водою ледве не на хвилину – аж пом’ята жіночка, підвівшись і поправивши бюстгальтер, почала хвилюватися, дивлячись на воду з-під руки, поки її кавалер, як водяний чорт, не зринув з іншого берега.

Сашко навіть не зрозумів, що викликало в нього більшу заздрість – уміння далеко заплисти під водою чи таке от вільне поводження з особами іншої статі. Втім, друге мабуть, лякало Сашка, викликаючи дивну суміш подиву й гидливості.

Від шуму й безупинних матюків батько вів Сашка далі по ріці, там у них була ще одна затаєна місцинка – невідома бетонна плита, що коли потрапила на берег, акуратно обросла кущами. Низ плити сповзав з берега в ріку. Влітку плиту розігрівало, і Сашко з батьком подовгу лежали на ній смажачись. Коли сонце ставало нестерпним, Сашко й батько, спустившись по коліно у воду, поливали, хлюпаючи, плиту водою, і вона робилася сирою й холодною – цілком придатною для подальшого розслабленого засмагання й глибокого відпочинку.

Скоротивши шлях і за давниною переплутавши стежки, Сашко вийшов не до Тимохиного кута, а далі по ріці. Довелося вертатися.

Доріжка уздовж ріки, колись натоптана рибалками й працюючими людьми, геть заросла, і Сашко високо ступав, побоюючись наступити на вужа. Він з дитинства дико боявся будь-якого гадюччя.

Подорослішавши, Сашко довідався, що він, майже задушений пуповиною, ледве не загинув при пологах, – люди кажуть, що ті, хто пережили подібний шок у перші миті життя на білому світі, усе життя бояться змій. Принаймні саме цим виправдовував Сашко свій непристойний страх перед невинними вужами. Вужа він, звичайно, зустрів – та не одного, а цілу родину, яка виповзла на сонечко погрітися. Сашко скрикнувши підстрибнув і став на землю, широко розкарячивши ноги. Вужів уже не було. Він готовий був заприсягтися, що бридкі тварини розповзлися, поки він завис у повітрі.

Матюкаючись і здригаючись, скачучи по кущах, Сашко добіг до тієї плити, де вони відпочивали з батьком.

Плита вся заросла кущами, більша її частина спустилася у воду й поросла зеленою, слизькою підводною рослинністю. Тепер полежати на плиті явно б не вдалося.

Дивлячись на це, Сашко відчув тужливий спазм у серці – немов не плита лежала у воді, а повалений пам’ятник.

Сашко оглянувся навсібіч, вибираючи, де можна було б присісти, посумувати спокійно. Сів на дрібну травичку на березі й закурив.

У селі, на чистому повітрі, завжди курилося гірше – у міській задушливій куряві сигарета йде залюбки, а в селі, коли легені одержують повний розлив свіжості, так що голову кружляє, сигарета одразу стає недоречною.

Сашко хотів було ще потягнути свою тугу, трохи блаженну, замішану на сигаретному димі, але від диму було нудотно, і туга не збиралася в солодку грудку під серцем, а розповзалася по всьому тілу млявістю. Довелося затоптати її каблуком у траву. До непрогорілого тютюну, змішаного із сухим брудом, одразу сповзлося кілька мурах.

Тимохин кут, до якого Сашко дійшов через кілька хвилин, увесь заріс непролазним лопушинням. Не стало пляжу, на його місці розповзся піщаний пустир.

Сашко скинув черевики й зайшов у воду. Вода була холодна й слизька, немов кисіль. Глини було неприємно торкатися – вона нагадувала голі старечі ясна своєю слизькою холоднечею.

Сашко вийшов з води й присів знесилено на брудний пісок. Огледівся, сплюнув і знову встав. Він почав топтати й рвати з коріннями лопухи, дурну, з довгим коріннями поросль, невідомі низькорослі трави, звільняючи пляж. Рвав стеблиння – руде, зсохле, некрасиве, і кидав у воду. Плин відносив.

Години за півтори на місці пляжу не залишилося жодного паростка. Лише стирчало подекуди обірване коріння. Пляж не став ясним і чистим, як у дитинстві, ні. Пляж нібито перехворів якоюсь заразою, віспою – і лежав непривітний, увесь у мітках і щербинах.

* * *

Сашко повернувся додому, вечеряти не став. Постояв поруч зі сплячим дідом, вийшов до бабусі й сказав, що їде. Зараз же, бо йому треба.

Бабуся помовчала.

– У батька-бо на могилі був? – запитала.

– Був, – збрехав Сашко.

– Як він, не встав?

Сашко витяг сигарету й став м’яти її в пальцях, не знаючи, що відповісти.

– Я тобі цибульки зберу із собою. І яєчок… – сказала бабуся тихенько.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.