Розділ 16

Російські війська вже отаборилися на кордоні з Україною, а Сєвєродонецьк, як і раніше, лихоманило. Лихоманка – ще не хвороба, але вірус сепаратизму таки потрапив до організму містян. Схоже, що спокійне життя вже не для густозаселеного компактного міста, де раніше чудово уживалися представники різних національностей, де люди по-дружньому ставилися до традицій та звичаїв інших націй і добре розуміли одне одного.

Щось розладнали в спокійному плині міського життя численні мітинги. Саме тоді почалося розповсюдження вірусу, бо він має здатність передаватися від однієї хворої людини іншим. Складалося враження, що комуністи та Партія регіонів навмисно день за днем розхитують спокій, то здіймаючи бурю у склянці через неіснуючу проблему російської мови, то закликаючи до проведення референдуму, то залякуючи мешканців «фашистами з Правого сектора». Саме комуністи та їхній клон Партія регіонів стали джерелом розповсюдження вірусу серед населення. Вірус набирав швидкість, хоча мітинги вже не були такі масові.

Настю спочатку веселили жахачки то про Правий сектор, членів якого ніхто тут не бачив, то про бандерівців, хоча достеменно ніхто не знав, де вони є і що хочуть скоїти. Цілеспрямовано нагнітався страх перед неіснуючими ворогами, роблячи людей знервованими на мітингах, де роздавали листівки, збирали підписи й істерично виступали оратори, закликаючи до протестів. Люди, підхопивши вірус сепаратизму, розносили його по домівках, розповсюджуючи інфекцію серед своїх близьких, родичів, знайомих. Як відомо, він швидко і легко поширюється на тих, у кого слабкий імунітет.

Підвищити захисні функції організму міста могла місцева влада. На початку лихоманки її представники показали свої обличчя на мітингах, а потім уже не брали в них активної участі, проте не було й заборони. Але якщо нема заборони – це значить, що є дозвіл. Порушення імунної системи стало фактором ризику захворювання, хоча є більш ефективний спосіб запобігти зараженню за допомогою профілактики. Але її потрібно було починати заздалегідь, можливо, тоді, коли під час Помаранчевої революції в місті було накладено табу навіть на одяг помаранчевого кольору.

Настя розуміла, що якби оратори не мали підтримки місцевої влади, то завжди спокійне місто продовжувало б жити у рівновазі, не охоплене вірусом. Спокійне, законослухняне місто, де, як жартувала Настя, навіть бездомні собаки перетинали вулицю на пішохідному переході і безхатченки мали свою територію й ніколи не ворогували. Тепер тут швидко зростало напруження. Стало звичкою прокидатися навіть у вихідний о восьмій ранку під горлання комуністів з гучномовця на дашку їхнього «запорожця». Щоразу заклики на мітинги, їх проведення у різних місцях. Щоправда, з часом людям набридло слухати істерію, яка повторювалася на мітингах, тому кількість бажаючих поганяти ротами значно зменшилася, але вірус уже поширився тілом міста.

Підозри Насті щодо причетності місцевої влади до підтримки численних мітингів незабаром підтвердилися. Двадцять третього березня на площі Перемоги, де серед інших були й представники компартії та Партії регіонів, у присутності небагатьох охочих послухати ораторів була прийнята резолюція щодо ініціювання проведення Всеукраїнського референдуму з питань федеративного устрою країни. До того часу пропонувалося не допустити підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Щоб усе це почути й побачити, Насті було достатньо вийти на балкон – площа Перемоги як на долоні. А вже двадцять сьомого березня керівництво місцевого осередку Партії регіонів та депутатів їхньої фракції на вісімдесят третій сесії місцевої ради прийняли рішення, яке незабаром Настя прочитала на сайті.

«1. Ініціювати проведення Всеукраїнського референдуму з питань:

Федеративного устрою України;

Визначення геополітичного вектору розвитку України (входження до Євросоюзу чи входження до Митного союзу).

2. До проведення такого референдуму не допускати:

Підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом;

Підписання угоди з Міжнародним валютним фондом».

Слово в слово як на останньому мітингу! Було дивно приймати таке рішення після того, як політична частина Угоди вже була підписана з Європейським Союзом. Компартія та Партія регіонів звикли вирішувати все за людей, не питаючи їхньої думки, привчили бути слухняними й вірити кожному слову, бо саме вони господарі Донбасу, а мешканці така собі слухняна робоча сила. Ця вміло спланована робота з підготовки німих рабів велася не один рік, але Настя вірила, що є розумна та горда патріотична частина населення, яка не стала частиною стада. Тільки де вона? І раптом як промінь сонця у соцмережі з’явилося повідомлення про проведення флешмобу «З Україною в серці». На заході планувалося розгортання великого українського прапора, спільне виконання гімну країни та запуск синіх і жовтих кульок. Акція ініціювалася на підтримку єдності України під гаслом «Якщо у вас у серці є місце для України, яка зараз як ніколи потребує підтримки, – приходьте, розкажіть про це!»

«Дякувати Богові, все не так уже й сумно», – зраділа Настя. Вона постановила йти на флешмоб одразу й не вагаючись. Поміркувавши, вирішила не розповідати про свій намір чоловіку, бо той скаже, що нема чого їй там робити. Сину теж вирішила не казати, щоб він не пішов, – нехай набирається сил вдома. Спитала Алісу, чи не піде, але та послалася на невідкладну роботу. Вадим шостого квітня працюватиме, тож вирішила піти тихенько, нікому не доповідаючи. Радувало й те, що на п’яте квітня намічено автопробіг під гаслом «Україна – єдина й неподільна» і «Україна повинна жити в мирі й без війни». «Ось і покажуть себе патріоти міста, – раділа Настя, – пробудять дрімаючу свідомість мешканців міста».

Наступні дні вона перебувала в піднесеному настрої, бо відчувала себе причетною до долі країни, на яку й вона, маленька піщинка, може вплинути.

До Великодня залишалося мало часу, тож увечері Настя вирішила навідатися до супермаркету «Сільпо» й дещо заздалегідь прикупити. Вона перетнула дорогу і встигла сісти в тролейбус. Людей було небагато, тож Настя присіла біля вікна й спостерігала за миготливими світними вогниками вивісок на магазинах, вуличними ліхтарями та перехожими, що кудись поспішали.

У «Сільпо» вона трохи повагалася, вибираючи, що взяти – кошик чи візок. Прихопила кошика й біля каси мало не наскочила на візок, навантажений аж із верхом.

– Обережно! – почула вона голос «господаря» краму на візку.

Перед нею був той самий отець Трохим, який розпинався на мітингу. Вона його бачила лише раз, і то здалеку, але в очі впав той самий великий хрест на шиї, а ще шапка й шкіряна курточка. Настя мимоволі звернула увагу на продукти у візку священнослужителя. Велика кількість пакетів вермішелі швидкого приготування «Мівіна», дешеві консерви «Кілька в томатному соусі», декілька упаковок одноразових стаканчиків і багато пляшок найдешевшої горілки.

– Ого! – хихикнули юнаки, оглядаючи повний візок горілки. – Ми стільки не вип’ємо! «Справді, навіщо святому отцю стільки горілки й дешевої закуски?» – подумала Настя й пішла поміж довгих рядів.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.