Від автора
Я почала писати цей роман, коли:
1. Жила в окупації і щодня чула вибухи та автоматні черги, тому доводилося працювати в коротких проміжках затишшя.
2. Коли зник мобільний зв’язок, Інтернет, а на зміну українським каналам прийшли російські радіо- та телебрехуни і правду можна було побачити лише на власні очі.
3. Коли вмить змовкли галасливі заводи, з вулиць зникли діти, проте в кожного вдома з’явилися запаси води, свічок, крупів, цукру та солі, а документи і найнеобхідніше були завжди напоготові у валізі.
4. Коли стало правилом щодня зідзвонюватися з близькими і впадати у паніку, якщо зникав зв’язок або хтось не брав слухавку.
5. Коли вдавалося в Інтернеті подивитися українські новини, а за загиблими воїнами плакалося, як за своїми рідними синами.
6. Коли на собі відчула тяжкі кайдани неволі, бо навіть у соцмережах не можна висловити свою думку, адже її ціна – власне життя.
7. Коли на рідну мову накладено табу, а за привітання «Слава Україні!» отримують кулю в серце.
8. Коли маргінали запльовували на базарі українські вишиванки і, вирячивши очі, оскаженіло репетували «Расія!».
9. Коли під повну заборону потрапила рідна мова, а якщо вона ненароком злетить з твоїх вуст, тебе заб’ють на місці як бандерівку або члена Правого сектора.
10. Коли зняли українські прапори і замінили їх на чужі.
11. Коли вулицями мого рідного міста на БТР каталися чужинці з прапорами Росії, Чечні, самопроголошених ЛНР, ДНР і Новоросії.
12. Коли місто було оточене блокпостами з озброєними людьми на них, а серед дерев понад улюбленою рятівницею в спеку – річкою Боровою – сиділи снайпери.
13. Коли невеликі крамниці щільно зачинили жалюзі, а в супермаркетах на тебе дихало холодом дуло автомата в руках чужинця.
14. Коли страшно жити, тому відчуваєш на собі, яке то солодке слово «життя».
15. Коли ми всі швидко навчилися тримати язика за зубами і розмовляти впівголоса, бо не знали, хто поруч із тобою – свій чи чужий.
16. Коли відчувала себе беззахисною і безпорадною, бо на землі, яку полив своєю кров’ю мій рідний дід 1943 року, звільняючи її від загарбників, з’явилися чужинці й прийшло жахливе усвідомлення, що дідової перемоги вистачило на сімдесят із гаком років.
17. Коли не знала, чи настане для мене завтра.
18. Коли слово «Росія» перестало асоціюватися з Лермонтовим та Пушкіним, натомість поєдналося з Бєсом, Мозговим, Бабаєм та іншою нечистю.
19. Коли оголилися всі почуття і я осягнула, як щиро, до щему в серці люблю свою Україну, традиції народу, народні пісні, вбрання, звичаї, коли на собі відчула, що значить усе це втратити.
20. Коли прийшло розуміння, наскільки мені дорогий двоколірний прапор, як його не вистачає (раніше не надавала цьому особливого значення) – і який огидний триколор.
21. Коли виникло бажання написати книгу не для того, аби «почули Донбас», а щоби правдиво викласти події в цьому регіоні.
22. Коли щодня мешканці масово покидали місто, ми з чоловіком не вагаючись прийняли рішення лишитися тут, незважаючи на те, яка доля спіткає нас, бо Сєвєродонецьк[1] – НАШЕ місто і ми живемо на СВОЇЙ землі.
* * *
Моє рідне місто, народжене серед пісків і збудоване з піску! Обласкане суховіями і зігріте пекельним сонцем… Ти маєш магнетичну силу: хто потрапив до тебе одного разу, той уже не покине. Ти вабиш своїми стрункими вулицями, широкими проспектами, своєрідною архітектурою.
Моє любе місто, зболене, зранене, зраджене, обдурене, зґвалтоване! На твоєму тілі ще лишилися рубці від гусениць військової техніки та рани від вирв, але ти вже звільнене і можеш дихати легко. Ти знову всміхаєшся сонцю, поблискуючи золотавими дзвіницями церков, підводиш голову до неба. Ти все ще здригаєшся від вибухів, що лунають неподалік, і в твоїй пам’яті ще свіжі спогади про нещодавні події.
Моє місто! Твої руки-мости ще кровоточать, але ти вже гостинно простягнуло руку помочі біженцям. Ти вбране у синьо-жовті прапори, що їх полощуть східні вітри, хоча нещодавно здивовано поглядало на штандарти чужинців.
Моє миле місто! Кожен з нас винний перед тобою, тож прости, що не вберегли, не змогли, не захистили. Радій разом з нами кожному мешканцю, який повернувся додому з чужини, і першому крику новонародженого. Пробач тим, хто помилявся, хто ходив на референдум і зустрічав хлібом-сіллю окупантів. Даруй вічну славу тим, хто поклав голову за твою свободу.
Моє любе місто! Ми всі разом допоможемо тобі здолати вірус сепаратизму. Сонячні промені вб’ють мікроби, і ти вже не будеш злякано дивитися на світ темними очима-вікнами і протягнеш руки-гілля до чистого мирного неба. Знай: ми любимо тебе і ніколи не покинемо!
Збіг прізвищ та імен мешканців міста прошу вважати випадковим, окрім прізвища полковника Олександра Радієвського
* * *
І настане час, коли один скаже: «Слава Україні!» – і мільйони відповідатимуть: «Героям Слава!»
Степан Бандера
Данный текст является ознакомительным фрагментом.