Розділ другий Аудієнція
– Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь проліз у королівський сад. Моя провина, недогледів. Хоча, щоб я осліп, як воно пролізло? Огорожа скрізь ніби ціла…
«Ваша милість» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледівши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жінка і взагалі нічогенька…
Той, хто мене впіймав, цупко тримав мої руки за спиною. (Лишенько, так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева…)
– Пусти!
– Ти ба, ще й сіпається! То його тут залишити, ваша милосте? Чи просто відшмагати на стайні та й відпустити?
Я засмикалася сильніше, проте чоловік так крутонув мені лікті, що довелося змиритися.
– Стривай, я з ним побалакаю, – сказав його «милість» скрипливим, як іржаві завіси, голосом. – Хлопчисько, видно, непростий… Ану, кажи, поганцю, що тобі треба було в королівськім саду?
– Мене запросили… – (Про те, що я дівчинка, лячно було й подумати.) – Мені… дали ключ…
– Що? Ключ від мого саду?
– Ключ… від Королівства…
– Он як? – гачкуватий ніс його «милості» описав у повітрі химерну лінію. – Хто?
(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його в греця звати?!)
– Оберон… – зраділа я, згадавши нарешті його ім’я.
Цупкі руки, що тримали мене, трохи ослабли. (Мабуть, Оберона тут знали.)
– Брешеш! – заперечив гачконосий. – Стороже, чи багато яблук він устиг натрусити?
– Непотрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу – у мене здібності! Оберон мене запросив!
– Схиблений… – знизав плечима сторож і нарешті відпустив пальці. Гачконосий мовчав, утупивши в мене жовті круглі очі.
Я глянула на свої руки. Он які червоні сліди від пальців клятого сторожа – мабуть, будуть синці… Та це ще дрібниці порівняно з батогом, який на мене чекає…
– Я правду кажу… – голос захрип – я стримувалась, щоб не заревти.
Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закіптюжена до чорноти. А де ж поділася наша вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на стінах?
Якого біса мені потрібно в цьому дурному «Королівстві»?!
– Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона…
– Он як? – скривився гачконосий після довгої неприємної паузи. – Як запитати про тебе, шмаркачу?
– Скажіть, Ліна Лапіна…
«Милість», схоже, поперхнувся. І я теж. Я згадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав – то я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не видаю.
– Точно схиблений, ваша милосте, – вступився за мене сторож. – Видно ж – не при своєму умі. Давайте я його батогом – для порядку. І нехай собі іде…
– Відведи до каземату, – байдуже сказав його «милість». – Справа, видно, непроста…
* * *
Загалом я тварин люблю. Але ж мишей і щурів… Ох, скільки їх тут було – дуже багато… І поводилися вони украй нахабно…
Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от розсиплеться. У казематі не було факела, крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку виднілась купа якогось ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг (як ото шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ) а до великого кільця в стіні. Ця купа була зовсім нерухома. І вже через півгодини напруженого вглядання навпочіпки та на колінах мені стало абсолютно зрозуміло – це зотлілий труп якогось в’язня!
Нічогенькі діла творяться у цьому Королівстві…
«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч і у кабінет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик із Дмитриком, хай вітчим буцімто вмовляє маму бути зі мною лагідною, а насправді ще більше її налаштовує. Навіть якщо мене запхають до інтернату для малолітніх злочинців – нехай! Гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…
Я пошепки вже обіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипіли двері. Від цього скрипу в мене аж у животі похололо й нестерпно захотілося в туалет.
На брудну підлогу впала смуга світла. Щури ліниво розлізлися по норах – так собі, для годиться. Деякі навіть повністю не сховалися: було видно, як із щілин визирають гострі вусаті морди.
– Виходь, – сказав хтось іззовні.
Окрім одягненого в чорне («його милості»), біля входу в темницю стояли двоє стражників у коротких малинових штанях, а поверх них – смугасті каптани (чи камзоли). У них були такі злющі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.
– Можна… у туалет?
– Що?
– Ваша милосте… – з відчаю проскиглила я, – можна мені в туалет?
Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» – попереду, я – між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.
– Відведи, – сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, натомість мав борідку клинцем).
Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) і повів лабіринтом коридорів.
Я потихеньку озиралася. Тікати нікуди – запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожі на щілини, і стражникові доводилося пролазити туди боком. (Між іншим, мій невисокий зріст і дрібна вага могли б стати тут у нагоді.) На відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузькому – дулю вам!
Щоправда, стражник напевно знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене…
– Прийшли. Дивись під ноги.
Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.
Навіть мені довелося пригнутися (а такі, як він, мусили мало не рачки сюди залазити).
Десь шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…
І це називається туалетом?!
Досить просторий закапелок, а в центрі – діра. Я обережно, дуже обережно підійшла, заглянула…
Унизу струменіла річка. Справжня річка – повновода, як Дніпро. А я була над нею – на висоті, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовисні стіни – кудись у прірву…
Мені відразу розхотілося користуватися цим «туалетом». Мені взагалі нічого не хотілось, окрім одного – заплакати…
– Гей! Ти довго там?
Я вибралася через низенькі дверцята, замружилася від яскравого факела. Ну, що ж. Ведіть мене, куди хочете. Нехай.
* * *
Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки, як стадіон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки між поверхами). І в цьому залі (слава Богу) були вікна, у які заглядало сонце. Нормальне, навіть веселеньке якесь – не осіннє й не зимове. Схоже, літо чи пізня весна…
Посеред залу стояв трон, що спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, рішуче нахилив мою голову до підлоги.
– Дякую за службу, – пролунав голос невідь-звідки. – Тепер залиште нас.
По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо. А я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.
Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:
– Ліно?
Я спочатку впізнала голос і тільки потім наважилася глянути.
(Ну, чому, чому одразу не сказати, що він – король?!)
Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і всього іншого, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…
– Здрастуйте, – сказала я крізь сльози.
– Ти, мабуть, сюди випадково втрапила, – сказав Оберон. – Інакше я б тебе зустрів.
Він не звертав уваги на мої сльози, наче й не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.
– Я взагалі нікуди не збиралася. Я викинула кульку в кущі… А потім полізла шукати.
– Ну, зрозуміло, – він поклав руку мені на плече. – Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості – або я тебе одразу ж відправлю додому…
– Додому! Так!
– …Або все одно відправлю, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі дещо розповім…
– Ні! Нічого не треба! Тільки додому!
Схоже, він засмутився.
– Не поспішай. Я розумію – ти втомилася, голодна… Але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо хочеш помити руки…
– Я хочу додому, і квит…
– Не бійся. Ти у цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути – і поверну. Один крок – і ти будеш удома. Однак усе-таки подумай…
Не слухаючи його, я зробила отой крок.
Це був найприкметніший крок у моєму житті.
* * *
Я знов сиділа на лаві біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками й зошитами – в учительській, мама – на роботі, синець – під оком, і величезний скандал – не за горами.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.