III Сіре вовченя

Воно дуже відрізнялося з-поміж своїх сестер і братів. У них шерсть мала червонястий відтінок, як у матері, і тільки воно вдалося в батька. В усьому виводі це було єдине сіре вовченя. Воно народилося справжнім чистокровним вовком, точнісінько таким, як сам Одноокий, тільки мало не одне око, а два.

Очі в сірого вовченяти тільки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навіть коли очі в нього ще були сліпі, воно сприймало все на дотик, нюх і смак. Воно добре знало обох своїх братів і двох сестер. Незграбно гралося з ними і навіть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихітного горла вихоплювалися якісь смішні верескливі звуки – провісники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очі в нього розплющилися, воно на дотик, смак і нюх навчилося пізнавати свою матір – джерело теплоти, їжі й ніжності. У неї був приємний ласкавий язик, і коли вона проводила ним по м’якенькому крихітному тільцю вовченяти, воно пригорталося до неї й засинало.

Отак воно проспало майже весь перший місяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло і починало вивчати навколишній світ. Його світ був похмурий, та вовченя цього не помічало, бо не знало іншого світу. Тут було напівтемно, але його очі не знали ще сонця. Його світ був дуже тісний, замкнений стінами лігва; але вовченя й гадки не мало про далекі широкі світи, через те його не пригнічували вузькі межі існування.

Проте воно рано помітило, що одна стіна його світу зовсім не схожа на інші. Це був вихід з печери, і звідти йшло світло. Воно помітило цю різницю ще тоді, як не мало ніяких думок і ніяких свідомих бажань. Ця стіна непереможно вабила його, перш ніж воно розплющило очі і угледіло її. Світло з неї било в його напівстулені повіки, і його зорові нерви тремтіли від маленьких, як іскри, теплих і дивно приємних відблисків. Життя його тіла й кожної його клітинки, життя, що було його суттю, яка не мала нічого спільного з його особистим життям, прагнуло світла і поривало до світла його тіло, так само як хитромудрі хімічні процеси в рослині поривають її до сонця.

Ще не зазоріла в ньому свідомість, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди і брати його й сестри. А ось у темні закутки лігва ніхто з них не ліз. Вони тяглися до світла, мов квіти. Хімічні життєві процеси в них потребували світла як умови для існування, і їхні крихітні тіла сліпо повзли до нього, як вусики виноградної лози, не роздумуючи, інстинктивно. Пізніше, коли в кожному з них прокинулися своєрідні пориви й свідомі бажання, потяг до світла тільки збільшився. Мати гнала їх від виходу, а вони безперестанку лізли й лізли до нього.

Тоді сіре вовченя довідалося, що в його матері є не тільки ласкавий м’який язик. Уперто лізучи до світла, воно познайомилося з її носом, яким вона давала йому прочуханки, і з лапою, що швидким спритним ударом уміла притиснути його до землі і перекотити в куток. Так воно вперше пізнало біль і невдовзі навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось від удару і тікало. Це вже були свідомі його вчинки, наслідки його перших висновків. Спочатку воно інстинктивно уникало болю, так само як і повзло до світла. А згодом воно рятувалося від болю вже тому, що знало біль.

Сіре вовченя уродилося люте. Такі ж росли його брати і сестри. Та інакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м’ясожерів. Його батько й мати живилися самим лише м’ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м’яса, і дарма, що воно прожило на світі якийсь там місяць і тільки тиждень тому розплющило очі, а вже й само їло м’ясо, напівперетравлене й виригнуте вовчицею для п’ятьох вовченят, що вже попідростали і тепер не могли наїстися її молоком.

З цілого виводка сіре вовченя було найлихіше. Своїм гарчанням воно заглушало гарчання своїх братів і сестер, і напади люті були в нього страшні. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землі братів. Перше почало хапати їх за вухо і, тягаючи по печері, сердито гарчало крізь зціплені зуби. І, звісно, матері, занепокоєній, що вовченята раз-у-раз лізуть до виходу з лігва, найбільше доводилось морочитися з сірим.

З кожною дниною сіре вовченя гостріше відчувало чари світла. Воно раз-у-раз пускалося в мандри на цілий ярд до виходу, і завжди мати відтягала його назад. Воно не знало, що то був вихід. Воно взагалі нічого не знало про виходи з одного місця в друге. Воно не знало ніякого іншого місця, крім свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихід з печери був лише стіною – стіною світла. На його крихітній землі ця стіна була сонцем. Вона вабила його, як свічка вабить нічного метелика. Воно весь час силкувалося дістатися до неї. Життя, яке так швидко розквітало в ньому, тягло його до стіни світла, бо то був єдиний шлях, яким йому судилося піти. Хоч саме вовченя цього не знало. Воно не знало навіть, що за стінами лігва щось є.

Одне тільки в стіні світла здавалося йому чудним. Його батько (воно вже знало батька, як схожого на матір мешканця його оселі, який спить коло самого світла й приносить м’ясо) звичайно йшов прямо в далеку білу стіну й щезав. Для сірого вовченяти це було загадкою. До білої стіни мати його не пускала, a коли воно наближалося до темних, то натикалося ніжним носом на щось тверде. Це було боляче, і після кількох невдалих спроб воно припинило свої розвідки. Не роздумуючи над цим, воно вирішило, що зникати в стіні – це особлива властивість батька, так само як властивість матері – молоко й напівперетравлене м’ясо.

Сіре вовченя не вміло думати, принаймні так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такі ж швидкі і ясні, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це і для чого. У нього був свій спосіб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кілька разів об задню стінку носом, воно зрозуміло, що не може щезнути крізь неї, а от батько може. Але його зовсім не мучило бажання довідатися, яка ж різниця між ним і батьком. Логіка й фізика недоступні були його мисленню.

Як і всі сини пустелі, воно рано пізнало голод. Настав час, коли не те що м’яса, а навіть і молока не стало в його матері. Спочатку вовченята пищали й скімлили, але здебільшого дрімали. Незабаром їх обгорнула голодна сплячка. Минули дні завзятої гризні й бійок. У лігві не лунало більше молоде гарчання. Скінчилися й мандрівки до далекої білої стіни. Вовченята спали, і життя в них поволі завмирало.

Одноокий був у розпачі. Він далеко бігав на лови і мало спав тепер у лігві, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своїх дітей і виходила в пошуках іжі. В перші дні після народження вовченят Одноокий не раз навідувався до індіанського табору і обкрадав капкани на зайців. Та коли станув сніг і скресла на річці крига, індіанці подалися далі, і для вовка урвалося джерело легкої здобичі.

Коли сіре вовченя повернулося до життя і знову зацікавилося далекою білою стіною, воно помітило, що мешканців у його оселі стало обмаль. У нього лишилася тільки одна сестра, а друга сестра і брати десь зникли. Коли в нього з’явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не підводила голови й не рухалася з місця. Його маленьке тіло покруглішало від м’яса, яке він знову їв, але для неї їжа прийшла занадто пізно. Вона спала без просипу; в її крихітному, обтягнутому шкірою тільці життя ледве мерехтіло, поки не згасло зовсім.

А згодом сіре вовченя перестало бачити й батька. Він більше не зникав і не з’являвся в білій стіні, не спав на порозі лігва. Це трапилося в кінці другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дівся Одноокий, та хіба вона могла розповісти сірому вовченяті те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лівого рукава річки, де жила рись, вона побігла по слідах Одноокого і знайшла його, певніше те, що лишилося від нього. Вона побачила ознаки минулого поєдинку і сліди рисі, яка, перемігши, подалася до себе в нору. Перше ніж піти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввійти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.

Після того вовчиця стала обминати лівий зарічок. Вона дізналася, що в рисячій норі є рисенята. Та й без того їй було відомо, що рись – лихий та лютий звір і на диво страшний супротивник. Шість вовків, звісно, можуть загнати рись на дерево – хай там наїжується і шипить! А от зустрітися з риссю віч-на-віч, та ще коли в неї за спиною цілий виводок голодних кошенят – то вже не жарт.

Та пустеля – завжди пустеля, а мати – завжди мати, однаково ревний захисник своїм дітям і в пустелі і не в пустелі. Тож настав день, коли вовчиця заради свого сірого вовченяти поборола страх перед лівим зарічком, перед норою в скелях і перед люттю рисі.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.