IІІ

Чую, так надвечір, брат іде. Я уступилась та й сіла в кутку. Він веселий увійшов:

– Здорові, діточки, й ти, сестро!..

За ним і братова в хату. Посідали вечеряти вони й діти.

– А ти чому не йдеш, сестро?

– Спасибі, братику, не хочу.

Він подивився на мене пильно й жінці в вічі, похитав головою.

– О жінко! – каже. – Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: гріх тобі буде!

– Оце мені лиха година та нещаслива! Хіба ж я в тебе наймичка, що мені не вільно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тільки правду щиру сказала!

Покинула вечеряти й з хати пішла.

А старшенька дівчинка до батька:

– Чого се, тату, тітка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати їй сказала?

Брат змовчав, тільки по голівці дівчинку погладив. По вечері зблизився до мене, сів поруч зо мною та:

– Сестро моя, – каже, – не журись, голубко! Досі жили з тобою любенько, треба б так і звікувати. Нас тільки двойко в світі… Подаруй моїй жінці яке там незвичайне слово, зроби мені таку велику ласку, сестро моя рідненька!

– Братику мій, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, – кажу. – Що твоя жінка мене обидила, я їй те дарую, тільки важко мені на серці, братику мій! Нехай поплачу, – полегшає.

– Не плач, сестронько, годі!

– Я, брате, хочу вас покинути.

Він так і стрепенувсь:

– А де ж ти будеш?

– Піду служити!

– Що се в тебе за думки такі, сестро! Зглянься, на бога! – почав вговоряти та вмовляти, й жінку привів, – і вона просить:

– Не кидай нас!

Почули діти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!

– Тіточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобі будем годити, ми тебе шануватимем!

Що против кого, а против дітей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тільки плачу.

А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:

– Спасибі, сестро, що ти моїх діток жалуєш! Та вони без тебе посиротіли б, як без рідної матері.

А я таки маю думку йти в службу.

Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча.

Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, і господарство своє, зросла в розкоші, а доводиться служити за хліба шматок та годити, може, і лихому, і ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпіти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха!

Ніхто мене не жалуватиме; ніхто не сяде, не зажуриться коло мене, ані словця любого та щирого не промовить! Звісно, чужі люди хоч і добрі, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.