Кульпарків, або Ги-ги-и-2

1

Якщо вам ніколи не доводилося бувати в лікарні для божевільних на Кульпаркові, ви не можете вважати, що знаєте Львів. Бо Львів – то не тільки Кайзервальд, Личаків, Кривчиці, Погулянка, Замарстинів, Клепарів, Голоско. Це ще й Кульпарків. І якими ж мали бути львівські язики, що зуміли перемолоти давню назву цієї місцини Ґольдбергоф на… Кульпарків!

Коли я починаю замислюватися, чому санаторій для вар’ятів ще з 1875 року збудували саме тут, а не на Клепарові, де заклад для людей без одної клепки був би якраз на місці, то все ж таки бачу глибоку у всьому цьому закономірність. Уже сам Пауль Ґольдберґ, який 1425 року заснував це поселення, мав щось у голові не в порядку поскладано. Але, що цікаво, ознаки свого божевілля він став проявляти саме з тієї пори, коли тут поселився. А спричинилися до цього величні дубові ліси, звідки цілими днями линуло меланхолійне кування зозуль. Хтось би його сприйняв так само байдуже, як і цокання дзиґаря, але пан Ґольдберґ чомусь у тім куванні почав уловлювати якісь дивні сигнали. Азбуки Морзе тоді ще не існувало, але вже давньоєгипетські в’язні знали азбуку перестукування. Тому пан Ґольдберґ узяв чистий папір і почав старанно записувати кожне «ку-ку».

Стос паперів із записами невпинно ріс, а пан Ґольдберґ уже не встигав їх розшифровувати. Врешті змусив своїх слуг займатися кодуванням сигналів, а сам присвятився лише тлумаченню. Як на те, дурні слуги не могли збагнути своєї історичної місії і виконували повинність недбало. Пан Ґольдберґ відразу помітив, що розшифровані тексти втрачають свою залізну логіку, і одного дня порозганяв усю службу. Дружина з дітьми самі втекли. І зостався великий учений наодинці з зозулями.

Коли йому забракло паперу, почав писати на стінах, далі на книгах, на тарілках, на меблях, на яєчній шкаралупі, на пелюстках рожі, на крильцях метеликів, на піску, на камінцях, на воді, ба навіть коли нічого не мав під рукою, писав на ногах, на животі… А зозулі кували й кували невпинно, вмовкаючи пізно восени, аби дати можливість єдиному посередникові між ними і людством розшифрувати дорогоцінні послання.

Так його, бідачку, і знайшли серед безлічі записів у геть побазграній хаті. Останні свої нотатки він робив уже кров’ю, коли чорнила забракло. А коли скінчився й червоний атрамент, Пауль Ґольдберґ віддав Богові душу.

З тих ото пір ві Львові кажуть на вар’ята «кукунамуні», оскільки «муня» – це мозок у говірці вуличних бенькартів.

Та що цікаво, ті кляті зозулі продовжували «діставати» й усіх інших власників помістя. Аж поки один дідич у 1588 році не вирубав цілих 600 дубів, щоби таким чином зменшити кількість пташви, що гніздилася там і в чиїх гніздах вилуплювалися зозулі. Але це мало помогло, бо тепер зозулі кували і в гайках, і в садках. Сміливіші сідали на ґанку, на даху, ба навіть на підвіконні. Зранку до вечора бідний дідич тільки й чув, що оте знавісніле кування, а вночі у снах йому ввижалися велетенські зозулі з кривавими дзьобами і довгими зміїними язиками.

З того всього він привіз на підводі до лісу гаківницю, наладував її шротом і бабахнув у розлогі корони дубів. Густа, мов рій мух, зграя пташок з галасом спурхнула в небо і закружляла понад головою. Та ще доки він устиг наладувати гаківницю вдруге, зозулі впали на нього і вкрили собою з голови до ніг.

Жалюгідна купка манаття і скарлючений обсмоктаний скелет – усе, що зосталося від дідича.

2

І ось настав такий відповідальний час, що мені довелося вдати зі себе вар’ята, аби уникнути караючої десниці правосуддя й потрапити у цей величезний пансіон. Жодна інша львівська дільниця не може похвалитися будівлею, котра б виросла до символу, і вже сама її назва говорила так багато.

Я побачив чудовий парк, у якому проростають тропічні рослини, співають райські птахи і розливають пахощі казкові квіти. А все чому? Та тому, що тут не тільки люди слабі на голову, але і все довкола, піддавшись незбагненним флюїдам психотерапії, на місці чманіє і шаленіє. Вся ця рослинність, беручи заразливий приклад з пацієнтів, котрі вважають себе хто Наполеоном, а хто Юлієм Цезарем, так само не може стримати буйної своєї фантазії, і вже якийсь обшарпаний присохлий каштан починає дутися під баобаба, а рахітична ліщина корчить із себе бамбука, а лопухи виганяють свої стебла і листя до розмірів рододендрона. То як же придуркуватим горобцям не вдавати королівських папужок, а воронам не спробувати свого таланту в ролі фазанів?

Одне слово – Кульпарків. Тут геть усе дуріє з лікарями вкупі.

Наприклад, я помітив, що медичні сестри працюють у тих самих відділеннях багацько років, і їх практично ніколи не переводять до інших. І на мій погляд, від цього вони обов’язково повинні в якійсь мірі втрачати свою здорову індивідуальність. Адже за такого порядку речей середній медперсонал і хворі мовби сплавляються в одну велику родину. І людина, котра працює з хворими протягом тривалого часу, сама піддається великому ризикові психічного розладнання.

Коли одного разу їхнім пацієнтом став колишній головний лікар Кульпаркова, то ніхто особливо не дивувався. Така вже їхня доля – спочатку лікувати когось, а потім і самим лікуватися.

У моїй палаті були, крім мене, ще п’ятеро вар’ятів. Старший пан Місько Штунда з’їхав з глузду в час національного здвигу. В патріотичному пориві він записався геть до всіх організацій і партій, пошив собі купу мундирів і видавав себе за ветерана УСС, УПА, «Нахтіґаль» і СС «Галичина» вкупі. Кількість москалів, яких він убив, росла щодня, і я мав підозру, що за кілька років вона перевищить населення Росії.

Його постійним опонентом у політичних баталіях був товариш Бураченков, якого потряс той самий національний здвиг. І тоді як Штунда ділився своїми спогадами про особисті зустрічі мало не зі всіма членами Центральної Ради, додаючи при тім нові деталі бою під Крутами, тов. Бураченков згадував Леніна, Крупську і Коллонтай, переконуючи, що з останньою мав роман.

Їхні дискусії могли тривати до пізньої ночі, а що я людина аполітична, то впросив, щоб мене перевели в іншу палату, де перебували тихі, але безнадійно хворі. Це мене влаштовувало. Більшість із них взагалі не проявляли жодних звихів. Пан Шопта, наприклад, любив завмирати у позі якого-небудь пам’ятника і стояти так годинами. У цей час йому можна було хоч кілок на голові тесати, а він навіть оком не мругне.

Одного дня на Кульпаркові зчинився страшенний рейвах. Кинулися мити й чистити геть усе, а хворих повбирали в чисті піжами. Ну, а коли на обід зупа виявилася теплою та ще й з масними плямами на поверхні, сумніви у мене зникли – має приїхати якась груба риба. Так воно й сталося. Кульпарків провідав пан бурґомістр. Його супроводжувало парканайцять роззяв з Ратуші.

З-поміж хворих вибрано було півтора десятка якнайпристойніших дебілів і запроваджено до кімнати відпочинку. Зайве казати, що до тої славної когорти потрапив і я. Нам видали зовсім новенькі шахи, книжки і сказали, щоб ми розсілися за столами і робили вигляд, буцім то наш улюблений відпочинок.

Я й перед тим, заки вар’ятом став, у шахах нічого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цікавила ще менше, бо називалася вона «Меліорація південних районів Полісся», і я став собі проти вікна, милуючись деревами.

Коли пана бурґомістра запровадили сюди, то ніхто не кинув у нього шахівницею, ніхто навіть не засміявся. Всі сиділи дуже набурмосені й, насупивши брови, робили вигляд, ніби ніщо на світі їх так не цікавить, як шахи і книжки. Я подумав: якщо так далі піде, то гість не винесе зі своїх відвідин жодних цікавих споминів.

Але бурґомістр, вислухавши лекцію про перспективи розвитку вітчизняної психіатрії, вирішив поспілкуватися з хворими особисто. Найбільше його зацікавив дідок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другої кляси. При цьому він ще закушував губи і голосно сопів.

– Як вас звати, прошу пана? – спитав високий гість.

Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:

– Місько Штунда, мільдую слухняно.

– Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар’ятом?

– Чому ні? Я є чистої води вар’ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар’ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар’ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.

– Це дуже свідомий хворий, – втрутився головний лікар. – Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.

– Чим вас так зацікавила Верховна Рада? – здивувався бурґомістр.

– То є справжній дім вар’ятів, – відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. – І я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.

– То ви патріот! – похвалив бурґомістр.

– Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Україну будувати на своєму місці. Ви – там, а ми тут – на Кульпаркові.

– Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?

– Чому нє? Маю.

Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:

– Просив би-м пана бурґомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.

Бурґомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.

– Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар’ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотілось виписатися звідси, то скажіть.

– Ні, пане бурґомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.

Готовність бурґомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна, і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі від несподіванки отетеріли і зробили мудрі пики. Інтелігентна частина вар’ятів підвелася і з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увібравши голови в плечі. Один ідіот пустив з переляку під крісло струмочок. Пан бурґомістр світився блаженною усмішкою. Я відспівав цілий гімн від початку до кінця з додатком ще кількох маловідомих куплетів. Коли оплески вляглися, я спитав:

– Пане бурґомістр, чи багато ви зустрічали нормальних людей, котрі здатні були б відспівати весь гімн без жодної помилки?

– М-м-м… таких, що знають геть увесь гімн, дуже мало.

– А скільки, ви гадаєте, назбирається цих унікумів на цілу Україну?

Бурґомістр замислився.

– Може, з десяток.

– О! Видите! І один із цих вибраних перебуває в божевільні! – патетично виголосив я. – Спитайте мене, за що!

– За що? – слухняно спитав пан бурґомістр.

– За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.

– Це правда? – звернувся він до лікарів.

– Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, – виголосив головний лікар.

– Браво! – захоплено вигукнув бурґомістр. – Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?

– Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.

Пан бурґомістр уважно подивився на мене.

– Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?

– Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.

– І чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?

– Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар’ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!

Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».

– Панове! – звернувся бурґомістр до лікарів. – Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!

І потиснув мені руку.

Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.

Після цього пан бурґомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар’ятів і сказав ще раз:

– Панове! – Так до нас ще ніхто не звертався. – Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! – таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов’язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.

Оця промова дещо ошелешила лікарів.

– Знаєте, пане бурґомістр, – сказав головний лікар, – у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.

– А це тому, що раніше їх за людей не мали! – радісно проголосив бурґомістр. – А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! – гукнув він на прощання і покинув нас.

Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:

– Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, як її оздобити.

– Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам’ятники і вішати портрети, – сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. – А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…

– Воно то так, – зітхнув головний, – але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка – прийде УНСО і наб’є нам писки, повісимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.

– Треба когось не такого значного вішати, – сказав доктор Філюсь. – Може Марка Вовчка?

– Ой, ні! – скрикнув головний. – Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.

– Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, – сказав я.

– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо інакше не буде сюди пасувати.

Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар’ят, а трохи політик.

– Мені здається, що таких дуже багато, і можна сміливо замовляти цілу галерею, – сказав головний.

– Зачекайте! – ляснув себе в чоло доктор Філюсь. – Та в нас же лікувався депутат Цвібак!

Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.

– Боже мій! – закотив очі Штунда. – Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!

– Чудово! – втішився головний. – Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, – тицьнув він пальцем у мене.

– Нам конче бракує якогось пам’ятника, – сказав я. – Пам’ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.

– Гм… Маєте рацію, – кивнув головний. – Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.

– Є вихід, – продовжив я. – Можна поставити живого пам’ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття – завмерти в якійсь театральній позі.

– А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?

– Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.

– Стривайте, – втрутився пан Гольцман. – Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…

– Метр п’ятдесят вісім, – уточнила санітарка Оля.

– Одним словом, метр з капелюхом, – сказав пан Гольцман. – А наш Шопта – це двометровий бицюра з кабанячою головою.

– Ну і що? – стенув плечима пан Філюсь. – То не є проблема. Лєнін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.

– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?

– А чому б йому не стояти в класичній позі? – підказала Оля. – Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.

– О! Власне! – втішився пан Філюсь. – Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій – сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.

– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.

– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені – дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…

– Пане дохтор, – засяяв радісно Штунда. – На задвірку є наш старий дерев’яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м го помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім кльозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.

Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.

3

Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові, – це перестарілі пантофлі, котрі не пам’ятають, як їх звати і в якому напрямку міститься кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.

Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.

– Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, – попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. – А почнемо з оцієї, – показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. – Який у неї діагноз?

– Dementia praecox.

– Перепрошую?

– Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.

– Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.

– Що-що ви сказали? – не второпала санітарка.

Я збагнув, що, захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.

– Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.

– О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.

– Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?

– Тут є одна порожня палата.

– Чудово. Одне лише прохання – стежте, щоб ніхто мені не заважав.

Я завів молодичку в палату, і, не довго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити альпійський пейзаж.

– Мене цікавить діафрагма, – сказав я, обмацуючи повні налиті перса.

Мій погляд ковзнув нижче: живіт був надійно запакований в рожеві панталони. Востаннє такі самі я бачив на своїй покійній бабці, коли її на той світ споряджали. Стягнув я з неї цей лікарняний інвентар і зрозумів, що око маю набите – все було на місці, як книжка пише, навіть більше.

Далі вже не зоставалось мені нічого іншого, як покласти її до ліжка. Панночка не опиралася, а тільки щось невиразне муркотіла, весь час усміхаючись. Я й так не дуже любив, аби мені баба в ліжку пашталакала, і такий стан справи цілковито задовольняв. Звичайно, було б куди ліпше, аби оця одаліска взагалі виявилася німою, але така вже наша хлопська доля, що ніколи не передбачиш, який ґандж вигулькне в обранці твого серця.

Головне, що мені подобалося, це виразне вдоволення тої вар’ятки від любощів. Вона й очі закочувала і язика вистромляла і мукала, мов корова, котру забарилися видоїти. Перед самим завершенням процедури я на секунду завагався, чи не варто вискочити завчасу, але помислив собі, що яке мені діло – завагітніє вона чи ні, коли вже за місяць-два по мені й сліду тут не зостанеться. Ну, ощасливлю я цей світ на ще одного придурка – хай собі голову мастять. І от, коли вже я ось-ось мав її напомпувати безцінним коктейлем своїх секрецій, зненацька ця безнадійна дурепа, в черепку якої, здавалося, не лишилось ані краплі олії, з-під мене штудерно висковзнула, і все, що я старанно накопичив за три місяці тюремного слідства, комісій і лікарняного режиму, вистрілило туди, де могло запліднити хіба що тарганів.

Я не знаю, що за вар’яти працюють в медичній комісії, коли вони повірили в безнадійне божевілля цієї зозульки.

– Ну, що? – засміявся я. – Може, не будемо вдавати з себе причмелених? Я ж бачу, що ти маєш не менше здорового глузду, ніж я.

– А я вже й не збираюся вдавати. Мені так сподобалося те, що ти зі мною зробив, що я тепер від тебе не відстану.

Люблю мудрих бабів.

Вдягаючись, вона спитала, як мене звуть.

– Влодзьо, – сказав я. – Моїй родині не повелося, і вся вона вигинула. Доля на мене поклала важко спокутувати всі їхні гріхи. А тебе як звати?

Її звали Ганулькою, і мала вона дев’ятнадцять літ.

– І давно ти тут лікуєшся? – поцікавився я.

– Вже півроку. Але скоро мене випишуть.

– Випишуть? І ти вернешся додому?

– Аякже. На поруки батьків. Я по чоловікові дістала такий-сякий спадок. От вони й заплатили кому треба.

– Розкажи мені, як ти овдовіла.

– Спочатку я тобі оповім, як віддалася за того бузувіра. Мої батьки займаються дуже поважним бізнесом. Мама робить аборти, а тато – горілку.

– То ти маєш золотих батьків! – зрадів я за неї. – Твоя мама гінеколог?

– Звідки? Моя мама скінчила штири кляси і не вірить, що земля є кругла. Але вона має делікатні руки і робить аборти навіть на дев’ятому місяці.

– Зачекай, Ганульцю, – труснув я головою. – Я є вар’ят, але не настільки, щоби не знати про дев’ятий місяць. Який тоді може бути аборт?

– Ну який – звичайний. Коли хтось не хоче родити, то робить собі шкробанку. А як при тім можна вишкребти цілу дитину – то є проблема пацієнтки, а не моєї мами. Мама на то дивиться зимно. Робить свою справу, а всі незаконні плоди кохання віддає нашому сусіді. Тут нам із сусідою дуже пофортунило, бо він працює на цвинтарі старшим гробарем. От він тих янгеликів ховає, ще й над ними отченаш відспівує.

– Ага… Ну-ну, далі… – наставив я вуха, бо люблю я людей, котрі киплять творчою енергією.

– Тато мій робив горілку зі всього, що під руку попало, а коли якось нічого ліпшого не знайшов, то вигнав з лайна.

Я відразу аж очима блиснув:

– Яке ж це мені рідне! Та ж моя родина так само гнала самограй з коров’ячих млинців, конячих пампухів і курячих галушок. Але щоб таки-так з лайна?! Цього ми не додумались.

– Бо татові кізяків забракло. Ну, от він потім той самогон через мамині майталеси проціджував, додавав туди глюкози, марганцю, сипав карбіду і виходила горілка, як сльоза. Але треба було її ще файно запакувати, аби продати дорожче. І висватав мені тато одного хлопця, котрий на горілчанім заводі електриком робив. Татові конче треба було мати корки і наліпки. Але тато не сказав мені, що то є запропащий пияцюра. І от коли він напивався і ліз до мене з обіймами, я тікала до батьків. А коли тато його випихав за двері, то погрожував, що засадить нас до цюпи. Тоді ми задумалися і побачили, що іншої ради нема. Бо колись та свинюка зіправді заявить на нас, і плакала вся наша праця. Одного разу, коли він припхався до батьків, тато вмовив його сісти за стіл і підпоїв так, що той звалився без задніх ніг. Потім ми його поклали на тачку і завезли до сусіда. Той тільки глянув і тяжко зітхнув: «Нічого собі вишкребок! Покажіть мені ту піхву, з якої це чудо вилізло! Та й ще в гарнітурі і в мештах». Мій тато його заспокоїв: «Не переживайте. Я вам заплачу». «Та добре, – каже сусід, – жи я бачу, що тому абортові не дев’ять місяців, а тільки тридцять разів по дев’ять». «А ми вам заплатимо за кожен місяць окремо». На тім і зійшлися, і гробар завіз мого п’яницю на цвинтар та й поклав коло якоїсь старої дримби.

– Так-таки живцем і поховав? – перепитав я.

– А хіба та свинюка вартувала ліпшої долі?

– Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?

– Бо його родина почала ґрандувати, де пропала їхня дитина. Свекор прийшов до нас і сказав, що все про нас знає і коли ми не скажемо, де його син, то піде в міліцію. Що було робити? Моя мама вдарила його по голові пательнею.

– І ви знову завезли тачку до сусіда?

– Ні. Спочатку тато пішов і сказав гробареві, аби той забрав від нас тачку і те, що в тачці. А той спитав: «Але скажіть ми правду: чи то є немовля?» «Так, – сказав мій тато. – Вже немовля. І то таке, що нігди рота не розкриє. Або що?» «Та нічого, – каже гробар. – Бо той ваш попередній аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Нє. Того разу писка вже не розкриє». Гробар сказав, що як стемніє, то забере. Але тим часом свекруха пішла шукати свого чоловіка і влетіла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспіли зашкодити, як вона вилетіла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну і таки привела міліцію. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мій чоловік подівся, я прикинулася вар’яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бізнес і перечекати. Але скоро все стане на свої місця.

Мені її оповідь припала до душі, і я зрозумів, що нарешті натрапив на своє щастя.

З десяти молодичок, які претендували на хористок лише завдяки своєму пристойному вигляду, одна Ганулька могла співати. Решта здатна була хіба ворушити губами.

– Хор у піжамах справляє сумне враження, – сказав я Ганульці суботнього ранку.

– Давай з простирадел поробимо для них грецькі туніки, – запропонувала Ганулька.

– Добре, це я покладаю на тебе. А що ви заспіваєте? Крім національного гімну.

– Може, «І шумить, і гуде»?

– Ну ти ж їх навчи бодай приспів, якщо вже всієї пісні вони не запам’ятають.

Ганулька зайнялася хористками, а я подався роззирнутися, як кипить робота.

Жіночий відділ, захопившись витинанням гірлянд, порізав усі фіранки і штори і почав витинати прапорці з власних піжам. Ледве вдалося ініціативу зупинити.

В коридорі на стіні вивісили для оглядин портрет депутата Цвібака. Близнюки-дауни – автори шедевру – стояли поруч, побравшись за руки. За зразок їм дісталася світлина з історії хвороби. Пан Цвібак був зображений у розщіпнутій до пупа піжамі та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманілий погляд славного депутата не кликав ані вперед, ані назад. Ніхто від близнюків, чиє національне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патріотизму: піжама пана Цвібака мала синьо-жовті смуги.

– Це знахідка! – похвалив доктор Філюсь. – У ті важкі колоніяльні часи, коли вся наша країна умлівала під кирзаками окупантів, ми – щирі українські психіатри і пацієнти – вихлюпували свій гнівний протест у вигляді синьо-жовтих піжам. Тепер усі побачать, де кувалися ключі нашої незалежності.

– М-м-м… е-е… – задумався пан Гольцман. – Мене турбує його погляд. В його очах нема… як би це сказати…

– Нема вогню? – здогадався пан Філюсь.

– Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвібака?

– Цими… ну, як його… – наморщила чоло санітарка Оля.

– А-а, ну то не дивно, – кивнув пан Гольцман. – Тому й нема вогню.

Братики-дауни кивали голівками, скалячи зуби.

– Як їм тепер витлумачити, що від них вимагається? – замислився пан Філюсь.

– Дуже просто, – сказала санітарка, – вони цілком ручні. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемні. А я з ними по-хорошому. Ось дивіться.

Вона підійшла до братиків і погладила їх по мармизах.

– Любі мої, в очах має бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумієте? Це ж герой! Він пориває маси у наше з вами світле завтра. А тут – затурканий, пригноблений пацієнт. Дайте йому іскру в очах, і він оживе!

Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.

Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.

– Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, – сказав пан Гольцман. – Такий би міг стіну проламати.

Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев’яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів.

«Тут кується наша доля —

України слава й воля».

«Заходь сюди в ранковий час,

Лиш не сідай на дзюрку,

І не роби мені ковбас,

А голосуй, придурку!»

«Стій, хто вар’ят! Зупинись!

Голосуй завзято!

Україна – мати нам!

А Кульпарків – тато!»

В одному з кутів зайняв свій пост товариш Бураченков. Він стояв з червоним прапором під транспарантом.

– Це наша опозиція, – пояснив Штунда.

– Він що, лаштується агітувати під час виборів? – спитав пан Філюсь. – Не має права.

– Воно то так, – погодився Штунда, – але ж комісія побачить, яка в нас демократія. А то вийде, що вар’ятом може бути лише свідомий українець. Це викривлення дійсності. І ще одне. Нам бракує буфету. Знаєте, на виборчих дільницях має бути буфет.

– І чим ви збираєтесь торгувати в тому буфеті?

– Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стіл з канапками і баняк узвару. І шлюс.

– А то з чого ви гадаєте ті канапки робити? – здивувався пан Філюсь. – Ви ще, чого доброго, зажадаєте ковбас, шинок і сальцесонів?

– Ні-ні, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав – чим кухня багата.

– Да-а, то вже легше, – зітхнули лікарі. – Робіть собі буфет… Тільки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…

– Не переживайте, – палав ентузіазмом Штунда, – я на то майстер перша кляса.

– Що-що? На що ви натякаєте?

– Дуже просто. На плястерках буряка малюю білі очка, і прошу дуже – ковбаса «московська». З плястерків моркви вийде «докторська». А манна каша, зварена на буряках і моркві, виглядатиме, як червона ікра. Всі продукти – природного походження плюс власні секреції. Жодної шкоди для здоров’я. А до всього цього – таця з зеленню петрушки, селери, кропу…

Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:

– Зелень… Звідки ви візьмете зелень?

Так само стишено Штунда відповів:

– Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу – йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!

Обличчя лікарів зблиснули радістю.

– Пане Штунда, – сказав Філюсь, – ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.

– З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.

– О, Боже! – вжахнулися лікарі. – Ви нас обдерете до нитки!

– Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.

– Я завше казав, що земля наша повниться талантами! – вигукнув пан Гольцман.

– Я подумав про одну проблему, – сказав пан Філюсь. – Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?

– Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.

Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:

– Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам’ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?

– Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…

– З Яськом. То я пам’ятаю. Але що на то Диздимона?

– Жи спала, але тільки їден раз.

– А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?

– Так, але вкінці вона ще співає, – пригадував я.

– О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.

– Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.

– Так, Влодзю, я пережив багацько.

– Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедів?

– Маю шість дистрофіків. На людей вони вже не подібні, але лебеді з них – перша кляса. Ага, ту в нас є ще один вар’ят, добре співає, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.

– Ну і де він?

– Ходи в сусідню палату. Я їх там загнав слова вчити.

В палаті з десяток хворих вгризалися в якісь клапті паперу. Штунда підкликав високого худого чоловіка і сказав до нього:

– То є Влодзьо, відповідальний за культурну програму, вийдіть собі до парку, бо тут такий галас, що годі говорити.

Ми вийшли в парк, сіли на лавці, і я спитав:

– Що то за пісня, яку ви співаєте?

– Це наш національний гімн.

– Ваш? Особисто?

– Ні, мого народу.

– Ага, то ви представник національної меншини?

– Я представник великого народу. Я прибув з планети Бездрик і вже п’ять літ мучуся у цьому вашому Кульпаркові.

Мені все стало зрозуміло. У нас тут є різні особистості. Є просто Марія, апостол Павло і навіть Сергій Головатий. Чому б мало забракнути якогось Бездрика?

– Я знаю, що ви думаєте, – сказав він. – Але ви помиляєтесь. Я справді прибув сюди звідти, – він тицьнув пальцем у небо. – І повернуся туди.

– Всі там будемо коли-небудь, – хитнув я головою.

– Влодзю, я вам вірю, ви не є божевільний. Я давно за вами стежу! Вирятуйте мене звідси, і я віддячу. Я маю дивовижні властивості: можу лікувати людей, ба навіть воскресати із мертвих.

Напевно, я подивився на нього трохи дикувато. Тоді він встав, роззирнувся і сказав:

– Зараз я вам доведу. Злапайте мені щось… Щось живе – муху, метелика…

– Де я вам тут буду бігав по парку і лапав мух! Це вам не палата.

Я ліниво покрутив головою і побачив метелика, який сонно стирчав на стеблі квітки. Я впіймав його і приніс тому диваку.

– Обірвіть йому крила.

Колись у дитинстві я бавився цим залюбки, але зараз це справило для мене мало приємності. Проте я слухняно позбавив бідолашного метелика крил і поклав на лавку.

– Тепер розчавіть йому голову.

– Та ви що гадаєте собі? Що я садист?

– Добре, тоді це зроблю я.

І він узяв камінчик, роздушив метеликові голівку й почекав, доки той не перестане вовтузитися.

– Тепер ви бачите, що він мертвий, правда? Бачите?

– Ну, бачу.

Він втупився в метелика своїм поглядом і завмер непорушно, затамувавши подих.

Я зустрічав тут різних вар’ятів. Одні пророчили майбутнє, інші бачили крізь стіни, ще інші могли впливати на міжнародну розрядку силою своєї думки. Мене вже нічим не здивуєш. Я спокійно дивився на метелика.

Але поволі цей спокій зник. На моїх очах розчавлена голівка метелика поворушила вусиками, а за мить уже він і лапками дриґав. Та найдивніше було попереду: на спині в метелика почали відростати крила, а голівка поволі набрала нормального вигляду. Ще секунда, і комаха злетіла в повітря.

Що б ви помислили на моєму місці? Я вирішив, що коли вже конче хтось із нас двох має бути божевільним, чому не я? Хіба здоровій людині може подібне привидітися?

– Тепер ви не вірите своїм очам, правда?

– Може, ви фокусник?

– Називайте це як завгодно. Я хочу вирватися звідси.

Я подумав, що в майбутньому можна було б на цьому ділі незле заробити, і погодився йому допомогти.

4

У день виборів Кульпарків майорів прапорами і цвів гірляндами.

Пан Штунда, який мав зображати пам’ятник славного депутата Цвібака, вже стояв на постаменті, загорнутий в простирадло, мов Юлій Цезар. Для урочистого відкриття його покрили полотном, звідки стирчала тільки його рука з історією хвороби в жмені. На помості зайняв свою позицію жіночий хор у грецьких туніках. По краях його стало двоє вар’ятів з барабанами і двоє з піонерськими горнами.

Коли брама Кульпаркова відчинилася, і в’їхало кілька автомобілів, гучно забили барабани і зарипіли горни. Ледве їх вдалося спинити. З машин вигулькнула вся міська влада і ще купа якихось представників. Мурашки побігли по спині лікарям, й медики почали поправляти на собі халати.

Висока делегація наблизилася до помосту, і хор почав співати гімн. Як на біду, Ганулька навчила їх одразу двох пісень, і ті вар’ятки усе змішали докупи. Після першого рядка гімну пролунало «І шумить, і гуде, дрібен дощик паде!», а після другого «А хто ж мене, молодого, та й додому заведе?» При цьому дівки ще й пританцьовували. Туніки, одначе, для танців не були розраховані і посповзали, оголивши перса, котрі стрибали на очах ошелешеної делегації. Видовище було фантастичне. А коли хористки почали підкидати догори ноги, всім глядачам забило подих.

Головний лікар, рятуючи ситуацію, вибіг на поміст і почав виголошувати святкову промову. Хористок хутенько стягли зі сцени.

– Шановна громадо! Ми – українські психіатри, хворі на голову та інші щирі патріоти нашої неньки, зустрічаємо цей день значними здобутками. Українська психіатрія вийшла на нові, незнані ще рубежі. Ми повертаємо для народу його блудних синів і дочок, звар’йованих в часи колоніалізму. За звітний період Кульпарків виростив гідну зміну нашому суспільству. У нас куються кадри нової держави. В зв’язку з тим, що кількість божевільних невпинно зростає, населення Кульпарківської лічниці мріє про статус автономної республіки зі своїм парламентом і президентом. З цією метою ми плануємо провести з’їзд божевільних України й діаспори. Вар’яти українського походження! Єднайтеся під прапор президента Цвібака!

Бурґомістр якось дивно зиркнув на Цвібака, але теж двічі плеснув у долоні, коли депутата виштовхнули на поміст.

– Я до глибини душі зворушений тим, що Кульпарків мене пам’ятає. Я провів тут найкращі роки свого життя. Адже тільки тут міг як належиться відпочити, розслабитися і ні про що вже не думати. Як мені тепер цього бракує! Але на заклик Кульпаркова я готовий повести вас у світле завтра. Дешевої ковбаси не обіцяю, цукерок теж. Зате ви будете мати різнобарвні піжами! Першим своїм декретом я скасую ці ненависні заштрики!

Громове «ура!» з вуст усіх пацієнтів перелякало ворон на деревах, і ті шугнули в небо.

– Я буду боротися за те, щоб вар’ятам надали рівні права з рештою населення. Вар’яти теж повинні посідати відповідні пости і вчитись керувати країною. Окремі одиниці вже прорвалися у верхні ешелони влади. Але їх вкрай мало. А найгірше те, що вони змушені вдавати з себе людей при здоровому глузді.

Цвібака змінив бурґомістр.

– Панове! Мені здається, що ми у своїй ейфорії задалеко зайшли. Одним подавай Крим, іншим Донбас, а вам Кульпарків! Навіщо вам відокремлюватися? Адже бути вар’ятом – це почесно. Це так само, як бути відомим артистом. Ідеш вулицею, і всі на тебе звертають увагу, всі озираються, бо ти вар’ят. Пан Цвібак обіцяв боротися за проникнення вар’ятів в урядові структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих міністерствах і партіях божевільні явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчі написано, що він працює не на Україну, а на Кульпарків. А в економіці – там уже одна тільки ваша агентура. І тому жалітися на утискування прав нема чого. Деколи мені самому робиться прикро, і я запитую: мамо, чому я не вар’ят? Тоді б я не протирав штани у Ратуші, а керував би промисловістю. А тепер я хочу надати слово представникові Спілки українських вар’ятів Америки.

Представник мав напрасовані штани і напуцовані мешти. І це виразно виділяло його з-поміж наших.

– Шановні пані й панове! Ми – українські вар’яти Америки – чуємося пригнобленими муринами. Ми не маємо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рішили вертатися в Україну. Ми принесемо із собою наш американський досвід. Перше, що ми зробимо, – складемо списки всіх вар’ятів України, аби нарід знав своїх героїв. Тоді вони побачать, яка ми сила! На закінчення скажу, жи ми вам привезли гуманітарну допомогу. Сто пачок зі заштриками. А ще велику паку гамівних сорочок, які розшили хрестиком наші вар’ятки в Америці. Носіть і штрикайтеся на здоров’я!

Після американця зійшов на сцену Штунда.

– Панове! Зараз відбудеться урочисте відкриття пам’ятника славному синові Кульпаркова, борцю за незалежність і різнобарвні піжами, панові Цвібаку! Гурра!

Під гучний бій барабанів з пам’ятника здерли полотно, але зробили це так поспішно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. А відтак перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.

Головний лікар пояснив делегації, що пам’ятник вирішили поставити в античному стилі. Без одягу.

– Оригінально, – погодився бурґомістр. – Але я б собі не бажав подібного пам’ятника. Чи не стануть ваші пацієнти від споглядання на цей пам’ятник відчувати збудження?

– А ми після свята знову його полотном накриємо.

Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедів, і на сцену вискочило шість розмальованих дистрофіків. Коли вони підстрибували, здавалося, ось-ось їх підхопить вітер і понесе, мов пір’їнки.

Скінчився танець, і Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носі мав кільце, як у бика. Дездемону грала груба Гафійка з кухні. Вона робила вигляд, ніби розчісує ті два п’юрка, що були в неї на голові.

– Диздимоно! – гаркнув лютий Вотелло. – Скажи мені, чи ти з тим Яськом щось мала?

– Мала. Але тілько раз!

– Де то було?

– На сіні.

– Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!

– Йой, та шо там вповідати! Чи ти не знаєш?

– Я хочу знати всьо! Кажи, бо ті вдушу!

– Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.

– І то правда, – тяжко зітхнув Штунда і вхопив Гафійку за горло.

Коли вона закотила очі й почала голосно хрипіти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неї посиніло, і тілом побігли корчі.

Я побачив жах на очах лікарів. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафійка повалилася на поміст, як мішок бульби. Штунда ще не вийшов з ролі й весь тремтів, розглядаючи свої скарлючені пальці.

На сцену вибігли вар’яти і винесли Гафійку та вивели Штунду. Глядачі плескали в долоні. Концерт продовжувався.

Я пішов подивитися за лаштунки. Сумнівів уже не було. Штунда її таки задушив.

– Чому ви її задушили? – спитав я.

– Я згадав свою жінку. Не міг себе стримати. Ех, файна була баба Гафійка, царство їй небесне.

– Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацію.

Я хутенько відшукав Бездрика, привів його і показав на труп.

– Ну, тепер маєш можливість проявити свої талант.

Бездрик став на коліна і почав маніпулювати руками. Я шепнув Штунді:

– Ідіть звідси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.

За пару хвилин обличчя мертвої проясніло, повіки відкрилися, і перше, що вона сказала, було:

– Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!

Вона зірвалася на ноги і почала люто озиратися. Я зрозумів, що пора нам накивати п’ятами.

Концерт закінчився, і весь тлум посунув усередину. На виборчій дільниці уже працював буфет. Гори канапок і зелені виглядали на диво пристойно. Побіля пляшок із «шампанським» лежали банани. Я штурхнув Штунду:

– Признайтеся, з чого ті банани?

– З качанів капусти.

За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускіт. Це один із вар’ятів ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.

Бурґомістр був дуже задоволений виглядом виборчої дільниці. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвібака.

– Що це в нього?

Аж тепер я помітив, що на портреті намальовано іскри, які сипалися з Цвібакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозуміли «дати вогню в очах» по-своєму.

Головний лікар спробував тлумачити:

– Бачите, це така авангардова течія в мистецтві, внутрішній стан людини зображено на портреті іскрами. Депутат Цвібак горить і рветься в бій.

– Кабіни у вас оригінальні, – сказав бурґомістр. – Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закінчимо наш візит фуршетом.

Лікарі отерпли, а Штунда враз пополотнів.

– Взагалі ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…

– Нічого. Нам тут подобається. До того ж, ми відчутно зголодніли.

І гості обступили буфет.

– О, канапки з ікрою! – захоплювався бурґомістр.

Ясно, що всі в першу чергу розібрали саме канапки. Лікарі проковтнули язики і чекали скандалу. Штунда закотив очі на стелю і щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.

Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво і Господь перетворив фарбовану манку на ікру. Я не стримався і теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.

Головний зиркнув на мене з надією. Я шепнув:

– Манка.

І в нього на чолі виступив піт.

– Які смачні канапки! – хвалили гості й наминали все підряд.

Коли ж вони почали хрумтіти «бананами», я подумав, що ось-ось станеться врешті скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!

Ніхто не гаркнув.

Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», і воно стріляло за всіма законами фізики. Санітарки принесли келихи. Лікарі, не вірячи своїм очам, наповнили й собі. Вони дивились на чай з карбідом, який газував і пінився, та й думали: хто ж тут вар’ят?

Бурґомістр виголосив:

– За здоров’я української психіатрії!

Я й сам пригубив те пійло – ріденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив води на вино.

Банани і канапки зникли, «шампанського» було багато, і гості виразно хмеліли. Лікарі вдавали, що й вони щось відчувають.

І тут я вловив якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах міського туалету. Я глянув на кабіни і з жахом побачив, як з них виходять двоє гостей, защіпаючи штани. За ними подалися й інші. Запах посилювався.

– Курчий син! – скрикнув Штунда, маючи на увазі того, хто лежав під сподом зі шприцом і мав штрикати кожного, хто забажає у кабіні справляти потребу. – Чи він заснув?

– Ну, то підіть розбудіть, – сказав я.

За хвилю почувся крик, і з кабіни, підтягаючи штани, вистрибнув один із гостей.

Штунда з’явився сяючий, потираючи руки.

– Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От він і спасував.

– Що нам з ними робити? – забідкався головний лікар. – Вони ж зовсім п’яні.

– Карбід робить свою справу, – тішився Штунда.

– Це вже не жарти, – сказав доктор Філюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.

Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:

– А подати сюди хористок!

Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився наш чоловік і не пускав.

– Це неподобство, – сказав бурґомістр, – ви не пускаєте людей до кльозету!

Лікарі пробували пояснити, як відшукати туалети, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла. Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.

Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:

– Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар’ятам! Гурра!

Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.

П’яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:

– Це добрий шанс! Тікаймо!

– В піжамах?

– Чому в піжамах? Ходи за мною.

Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.

Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.

– Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.

– Свобода! – вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.

Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар’йований і хворий на голову світ.

1992

Данный текст является ознакомительным фрагментом.