Початок світу настає часто
18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, і не притис) його до дна річки Брід. Першими уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, побачили малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та aґpycy, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточили червоні літери на резолюції: «Хай буде… хай буде…»
Ханна пхинькала. Кана ступила в холодну воду, піднявши над коліньми зав’язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» – волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком громади штетля мусив носити на шиї. «Вилазьте з води! Ви поранитесь!»
Чесний торговець свіжою рибою Біцль-Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив’язаного до одного з його ятерів. «І що там таке? – закричав він, обернувшись до берега. – То ти, Янкелю? Що сталося?»
«То близнючки нашого доброчесного рабина, – гукнув у відповідь Янкель. – Влізли у воду, ще котрась пораниться!»
«Тут випливають такі чудернацькі речі!» – Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з’являлися в коронах із бульбашок, які розтріскувалися, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки втопленої квітки – незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…
Проте її трохи старша й обачніша сестра Ханна – геть у всьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, – дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її й притулив головою до своїх грудей, примовляючи: «Ну-ну-ну, заспокойся… – а до Біцля-Біцля крикнув: – Греби й привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!»
З-за дерева вийшов божевільний поміщик Соф’ювка Н., – чиє ім’я штетль пізніше вказуватиме на мапах і внесе до Мормонського перепису, – вийшов із затінку дерев. «Я все бачив, – істерично закричав він, – я можу засвідчити. Віз їхав надто швидко, як на таке болото (біда запізнитися на власне весілля, але ще більша біда – запізнитися на весілля твоєї дівчини, яка виходить заміж не за тебе), і раптом узяв та й перекинувся, а якщо це не зовсім так, то віз не перекинувся сам, а його перекинуто вітром із Києва, чи з Одеси, чи ще звідкись, а коли й це вас не переконує, тоді я вам розкажу, як воно було: клянуся своїм лілейно-білим ім’ям, що то ангел із камінними крилами зійшов із небес і забрав із собою Трохима, бо Трохим був занадто хороший чоловік для цього світу. А хто не такий? Усі ми надто хороші одне для одного».
«Трохим? – перепитав Янкель, дозволяючи Ханні бавитися рахівницею його безчестя. – Чи нe той це Трохим, що був шевцем у Луцьку й помер півроку тому від запалення легень?»
«Дивіться!» – загукала хихикаючи Кана й підняла над головою Валета Кунілінгуса з порнографічної колоди карт.
«Ні, – сказав Соф’ювка, – того звали Трохум, через „у“. А цього – через „и“. Трохум помер у Ніч Найдовшої Ночі. Ні, зачекай. Ні. Він помер, бо був митцем».
«І ще!» – Кана пискнула з радості, підносячи вицвілу карту зоряного неба.
«Вилізь із води! – гаркнув на неї Янкель набагато гучніше, ніж хотів би гаркнути на дочку Доброчесного Рабина чи на будь-яку іншу дівчинку. – Ти поранишся!»
Кана побігла на берег. Зорі Зодіаку розпливалися в глибокій зеленій воді, а карта поволі опускалася на річкове дно, щоб лягти там вуаллю на конячій морді.
Віконниці штетля розчахнулися назустріч гармидеру (цікавість була єдиною річчю, яку його мешканці поділяли між собою). Пригода ця сталася на малих водоспадах, що правили за межу між двома частинами міста – Єврейським кварталом і трьома Людськими кварталами. Усі так звані священнодійства – навчання релігії, кошерна бойня худоби, переговори тощо – відбувалися в Єврейському кварталі. А щоденна рутина – світське навчання, суддівство, торги та інше – у Людських кварталах. Розкарячена між кварталами стояла правостійна синагога. (Сам ковчег був установлений точно вздовж лінії поділу між Єврейським і Людським кварталами з тим розрахунком, щоб один із двох згортків Тори лежав у кожній частині.) Фіктивна лінія поділу, проведена крейдою від Радзивілового лісу до річки, час від часу зміщувалася – утім, не більш як на волосину – у той чи в інший бік, як і співвідношення між святістю та світськістю в містечку, за винятком зміни 1764 року, коли під час Погрому битих скринь усе містечко секуляризувалося. Синагогу в таких випадках розбирали й переносили на нове місце. 1783 року до неї нарешті приробили колеса, і це дало змогу спростити вічну тяганину між єврейськістю та людськістю.
«Як я розумію, тут щось трапилося» – сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.
«А ти звідки знаєш?» – запитав Янкель.
«Біцль-Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина. Дорогою сюди я стукав, куди тільки міг».
«То добре, – сказав Янкель, – треба оголосити по штетлю».
«А ви певні, що він неживий?» – запитав хтось.
«Цілком, – сказав Соф’ювка, – не живіший, ніж був до зустрічі власних батьків. Або й іще гірше, бо тоді він принаймні був краплиною в батьковім члені та пустотою в материному череві».
«А ти пробував його рятувати?» – запитав Янкель.
«Ні».
«Прикрий їм очі», – кивнув Шлойм на дівчаток. Тоді швидко роздягся, явивши величезне пузо та спину, щедро вкриту густими чорними кучериками, і пірнув у воду. На гребенях здійнятих ним хвиль застрибали віхті пір’я. Перли без намист і зуби без ясен. Закривавлені віхті, «Мерло» та потрощені кришталики канделябрів. Сміття від возотрощі стало стільки, що він не бачив власних рук: «Де ж він, де?»
«Знайшов? – запитав правник Ісаак М., коли Шлойм нарешті випірнув на поверхню. – Чи відомо, відколи він там?»
«Він був сам чи з дружиною?» – запитала жалібниця Шанда Т., удова покійного філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До праху: з людини ти вийшов і до людини вернешся» доводив, що життя й мистецтво бодай теоретично можна поміняти місцями.
Зі свистом пронісся сильний вітер. Ті, хто в темних закутках вивчав темні тексти, піднесли голови. Коханці, що виправлялися та обіцялися, що ручалися й вибачалися, ураз замовкли. Самотній свічкар Мордехай Ц. поволі занурив руки в чан із теплим блакитним воском.
«О, дружина в нього була», – втрутився Соф’ювка, запхнувши руку глибоко в кишеню штанів. «Я добре її пам’ятаю. Такі пишні цицьки. О Боже, які то були пишні цицьки! Як таке можна забути? Просто розкіш! Я б віддав усе, що маю, щоби знову стати молодим, о так, о так, і припасти губами до таких цицьок. О так!»
«А ти звідки все це знаєш?» – запитав хтось.
«Колись, іще дитиною, я їздив у Рівне, батько мене посилав. І був у домі цього Трохима. Його прізвище не тримається голови, проте пам’ятаю, що його звали Трохимом, через „и“, і що в нього була молода дружина з пишними цицьками, невеличке помешкання, повне прибамбасів, а ще шрам від ока до рота чи то від рота до ока. Так або так».
«А ТИ БАЧИВ ЙОГО ЛИЦЕ, КОЛИ ВІН ЇХАВ ПОВЗ? – зарепетував Доброчесний Рабин, а малі близнючки побігли ховатися під краями його молільного балахона. – ШРАМ БУВ?»
«А далі, ай-яй-яй, я бачив його знову, коли ще молодим крутився у Львові. Трохим тоді постачав персики, а може, сливи у дівочий пансіон. А він не був поштарем? О, звісно, носив любовні листи».
«Живим він бути вже, вочевидь, не може», – запевнив лікар Менаша, розкриваючи свою медичну валізку. Він відірвав кілька чистих бланків свідоцтва про смерть, котрі в нього одразу ж вихопив вітер, щоб розвісити їх на гіллі найближчих дерев. Декотрі опадуть із листям у вересні, а інші – разом із деревами кількома поколіннями пізніше.
«Та навіть як він і живий, ми не зможемо визволити його, – проказав Шлойм, обтрушуючись від води на великому камені. – Доки не спливе все, що в ньому є, добратися до воза неможливо».
«УХВАЛИТИ ПОВИННА ГРОМАДА», – вигукнув Доброчесний Рабин, переходячи на ще більш авторитетний тон.
«То як його звати?» – допитувався Менаша, слинячи олівця.
«У нього точно була жінка?» – непокоїлася жалібниця Шанда Т., притискаючи руки до грудей.
«А дівчатка щось бачили?» – раптом запитав золотих справ майстер Аврум Р., котрий сам жодних обручок не носив (хоча Доброчесний Рабин уже й натякав йому на одну дівчину в Лодзі, котра могла б його ощасливити).
«Дівчатка не бачили нічого, – відповів Соф’ювка. – Я бачив, що вони не бачили нічого».
І тоді обидві близнючки почали плакати.
«Але ми не можемо покладатися тільки на його слово», – зазначив Шлойм, показуючи на Соф’ювку, який і собі не забарився показати на нього пальцем.
«Не чіпайте дівчаток, – попросив Янкель. – Облиште. З них досить і так».
До того часу майже всі триста з лишком мешканців штетля зібралися навколо, щоб обговорити те, про що нічого не знали. Що менше знали, то затятіше сперечалися. Нічого нового в цьому немає.
Місяць тому виникла така сама суперечка про те, що є корисним для дітей, – завершилося все діркою від бублика. А ще два місяці до того затято й кумедно сперечалися про вживання латинського або кириличного шрифтів, а ще перед тим – про польську ідентичність, і ця розмова багатьох довела до сліз, декого – до сміху й породила ще більше запитань. Тим часом попереду вимальовувалися нові приводи для суперечок. Вічне питання всіх часів – від початку (хай коли б він настав) і до кінця. З праху і в прах?
«А МОЖЕ, – сказав Доброчесний Рабин іще голосніше, піднімаючи вище руки, – МИ НЕ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ ЦЮ СПРАВУ. А ЯКЩО МИ НЕ ЗАПОВНИМО СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ? ПОХОВАЄМО ТІЛО, ЯК ГОДИТЬСЯ, СПАЛИМО ВСЕ, ЩО ПРИБ’Є ДО БЕРЕГА, І ХАЙ ЖИТТЯ ТРИВАЄ ДАЛІ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ЦІЄЇ СМЕРТІ?»
«Але ж нам потрібна якась ухвала», – здивувалася цукерниця Фройда Й.
«Не потрібна, якщо громада вирішить без ухвали», – виправив Ісаак.
«Може, спробувати повідомити його дружині?» – тихо сказала жалібниця Шанда.
«А може, почати збирати всі ці речі?» – перепитав дантист Елієзар З.
У розпалі суперечки старші заледве почули голос юної Ханни, коли вона висунула голову з-під країв батькового молільного покрову.
«Я щось бачу».
«ЩО? – гукнув батько, утихомирюючи інших. – ЩО ТИ БАЧИШ, ДОЧКО?»
«Oтaм», – показала вона рукою на шумливу воду.
Посеред білих стрічок і пір’їн, в оточенні свічок і мокрих сірників, пішаків, креветок і шовкових серветок, що колихались у воді, як медузи, лежала дівчинка-немовля, ще окутана слизом і рожева, мов серцевина сливи.
Близнючки зникли під краями батькового балахона, немов привиди. Кінь на дні ріки, сповитий у саван перекинутого у воду нічного неба, назавжди заплющив обважнілі очі. Доісторична мураха в персні Янкеля, що пролежала нерухомо в медвяного кольору бурштині ще від часів, коли Ной прибив першу дошку, сіпнулася й сховала від сорому голову між своїми численними лапками.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.